Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

— У вас була гарячка, Кет. Кілька днів. Потім ви заснули й проспали майже добу. Тепер гарячка спала, і все вже гаразд. Як ви себе почуваєте?

— Стомлена. Ще й досі. Але це не та втома, що була раніше. Я не така напружена. І болю майже не відчутно.

— Біль іще буде. Не дуже великий, і ми подбаємо, щоб вам його було не важко витримувати. Але до одужання ще далеко. Та ви й самі знаєте…

Кет кивнула головою.

— Ви зробили мені операцію, Равіку?

— Зробив, Кет.

— Вона була необхідна?

— Так.

Равік почекав. Краще хай сама питає.

— Скільки мені ще доведеться тут лежати?

— Тижнів зо три.

Кет трохи помовчала.

— Мабуть, і добре, що я тут полежу. Мені потрібен спокій. Досить із мене шарпанини. Я тепер сама відчуваю. Я втомилася. Хотіла себе вмовити, що ні. Операція була зв’язана з цією справою?

— Ну а як же. Звичайно.

— Із тим, що в мене бували кровотечі? Зовсім не тоді, як я їх чекала.

— Із цим, Кет.

— То добре, що тепер я маю час полежати. Може, це й краще. Бо якби оце довелося вставати і знов з усім тим стикатися… мабуть, я не змогла б.

— І не треба. Забудьте про все те. Думайте тільки про найневідкладніше. Наприклад, про сніданок.

— Добре. — Кет ледь усміхнулася. — То подайте мені дзеркало.

Равік узяв з нічного столика невеличке дзеркало. Вона уважно оглянула себе.

— Равіку, ті квітки від вас?

— Ні, від клініки.

Кет поклала дзеркало на ліжко.

— У січні клініка не дарує своїм пацієнтам бузку. Може, ще айстри абощо. І звідки клініка знає, що я найдужче з усіх квіток люблю бузок?

— Ця знає. Ви ж тут, Кет, давня пацієнтка. — Равік підвівся. — Ну, мені треба йти. Близько шостої я зайду знов, погляну, що ви робите.

— Равіку…

— Що?

Він обернувся. Ну от, подумав він. Зараз вона спитає.

Кет простягла йому руку.

— Дякую. Дякую за квітки. І дякую, що ви піклуєтесь про мене. Мені з вами завжди спокійно.

— Ну що ви, Кет. Все вже позаду. А тепер поспіть ще, коли можете. Якщо болітиме, подзвоніть сестрі. Я їй скажу, які ліки потрібні. А після обіду зайду знов.

— Вебере, де горілка?

— Так було важко? Ось пляшка. Ежені, подайте чарку.

Ежені неохоче дістала чарку.

— Де ви взяли цей наперсток? — обурився Вебер. — Дайте пристойну чарку. Або стривайте, поки ви знайдете, той пити перехочеться. Я сам дістану.

— Не знаю чому, докторе Вебере, — уїдливо озвалась Ежені,— та коли приходить пан Равік, ви завжди…

— Добре, добре, — перебив її Вебер. Він налив у чарку коньяку. — Пийте, Равіку. Ну що, вона вірить?

— Вона взагалі ні про що не питає. Вірить, не питаючи.

Вебер переможно глянув на нього.

— От бачите. Я ж вам казав.

Равік випив коньяк.

— Вам колись траплялося, Вебере, отримувати подяку від пацієнта, якому ви нічим не змогли допомогти?

— Траплялось, і не раз.

— І вони вірили кожному вашому слову?

— Авжеж.

— І що ви тоді відчували?

— Полегкість, — здивовано відповів Вебер. — Велику полегкість.

— А мені гидко на душі. Наче я якийсь шахрай.

Вебер засміявся й забрав пляшку.

— Гидко на душі,— ще раз сказав Равік.

— Я вперше відкриваю у вас щось людське, — озвалася Ежені.— Звичайно, коли не зважати на те, як ви висловлюєтесь.

— Ви тут сидите не для того, щоб відкривати щось, а щоб доглядати хворих, Ежені, про що ви, на жаль, часто забуваєте, — сказав Вебер. — Отже, все гаразд, Равіку?

— Поки що гаразд.

— Добре. Вона вранці сказала сестрі, що, як тільки вийде з клініки, відразу поїде до Італії. От ми й спекаємося її.— Вебер потер руки. — Хай там її лікують італійські лікарі. Не люблю, коли в мене в клініці хтось помирає. Завжди йде погана слава.

Равік подзвонив у двері тієї акушерки, що робила аборт Люсьєні. Чекати довелося досить довго. Нарешті йому відчинив якийсь чоловік, зарослий чорною щетиною. Побачивши Равіка, він притримав двері.

— Вам чого треба? — буркнув він.

— Хочу поговорити з мадам Буше.

— Їй нема коли говорити.

— Нічого, я почекаю, поки вона звільниться.

Чоловік хотів замкнути двері.

— Якщо тут не можна почекати, я вернуся за п’ятнадцять хвилин, — сказав Равік. — Але не сам, а з кимось, кого вона неодмінно впустить.

Чоловік сердито лупнув на нього очима.

— Що це означає? Чого ви хочете?

— Я вже сказав, що хочу поговорити з мадам Буше.

Чоловік завагався.

— Почекайте, — врешті сказав він і замкнув двері.

Равік дивився на обдерті, пофарбовані брунатною фарбою двері, на бляшану скриньку для пошти й на круглу емальовану табличку з прізвищем. Скільки горя і страху перейшло крізь ці двері. І все через кілька безглуздих законів, що змушують жінок звертатися не до лікарів, а до партачів. Хіба цим зберегли хоч одну дитину? Жінка, що не хоче народжувати, завжди знайде спосіб позбутися дитини, чи є такий закон, чи немає. Тільки що тисячі жінок щоденно руйнують своє здоров’я, оце й усе.

Двері знову відчинилися.

— Ви з поліції? — спитав неголений чоловік.

— Якби я був із поліції, то не чекав би тут так довго.

— Заходьте.

Чоловік мало не за руку провів його темним коридором до кімнати, тісно заставленої меблями. Оббита плюшем канапа, кілька позолочених стільців, підроблений обюссонський килим, шафка з горіхового дерева, на стінах естампи в пасторальному стилі. Перед вікном на металевій підставці— клітка з канаркою. Скрізь, де тільки було місце, стояла порцеляна і фаянсові фігурки.

З’явилася мадам Буше, неймовірно гладка жінка в широчезному, вже не зовсім чистому кімоно. Не жінка, а почвара. Проте обличчя в неї було гарне й гладеньке, тільки очі неспокійно бігали.

— Що ви бажаєте, мсьє? — не сідаючи, діловито спитала вона.

Равік теж підвівся.

— Я прийшов від Люсьєни Мартіне. Ви робили їй аборт.

— Дурниці! — відразу ж цілком спокійно заперечила вона. — Я не знаю ніякої Люсьєни Мартіне й не роблю абортів. Ви, певне, помилилися або вам хтось набрехав.

Мадам Буше вдала, що цим питання вичерпане й що вона хоче йти. Але й далі стояла. Равік чекав. Вона обернулася до нього.

— Ви ще щось хотіли?

— Аборт був невдалий. У дівчини почалася страшна кровотеча, й вона мало не померла. Довелося робити їй операцію. Я її оперував.

— Брехня, — раптом засичала мадам Буше. — Брехня! Падлюки! Самі себе чикрижать, а тоді хочуть приплутати інших. Та