Нація - Марія Василівна Матіос

— Всьо равно, надо провєріть. А то одін уже продавал корову.

— Провєряй. Посмотрю, чєму ти научілся за пол-ґода. Тєбє часто мєрєщітся, Прокопенко. Но провєряй, провєряй…

Голоси наздоганяли Корнелію, так що хотілося тікати, але вона поволі, занадто поволі переступала поріг ґанку.

— Весільну дружку приймаєте? — запитала тихо ґазду, що стояв посеред сіней і чухав потилицю.

— Приймаємо, приймаємо, доля би тебе й пан Біг гараздом приймали, дитино, — так само тихо запросив рукою в світлицю.

Двоє військових стояли в сінях. Корнелія глибоко вдихнула.

— Просила пані молода, тато й мама пані молодої і я вас дуже файно прошу, абись'те були такі ласкаві прийти до нас на весілля завтра рано в Старі Кути.

Корнелія дивилася на чоловіка посеред світлиці.

Чоловік дивився на Корнелію біля порога.

Обоє мовчали.

— Файно дякую, дружечко. Веселіться здорові. Й аби щастя приходило до хати молодих так, як ви, пані дружко, прийшли сьогодні до мене. Але ти, дружечко, не сказала до кого кличеш, — говорив ледь чутно, ніби просив, господар.

— До Дмитра Федуняка. Того, що жиє коло старого млина. До його доньки Василинки.

Корнелія бачила, як розширюються, мало не лізуть на чоло очі ґазди, як він знову чухає потилицю, — й розуміла, що зараз щось буде.

— Что??? Фєдуняк? Стариє Кути? — молодший військовий вбіг у світлицю й став між Корнеліею й господарем. — С утра просіт нєвєста, в обєд — дружка, а вєчєром женіх прідьот? Да? Что за комедію ви мне тут устраіваєтє? — питав почергово обох. — Ілі ви сґоворілісь? Отвєчайтє!

— Лейтенант Прокопєнко! — подав голос старший офіцер. — Вєдітє сєбя прілічно! Дайте людям закончіть бєсєду.

Вона зрозуміла: все пропало. Цього вона не передбачила. І це кінець.

Господар дивився незрушним поглядом, навіщось розщіпаючи зав'язки на рукавах вишитої сорочки. Питав майже пошепки, чи то їй так здавалося, що пошепки:

— А ти нічого не помилила, дружко?

— А що я мала помилити? — ніби нерозуміюче питала ґазду, дивлячись попри нього.

— Та я просто так питаю… — знову чухав потилицю. — Може, ти не в ту хату потрафила, або не на те весілля кличеш. — І далі сумнівався господар під гіпнотизуючим поглядом молодшого військового.

Старший офіцер зі схрещеними на грудях руками стояв, спершись до одвірка.

— Як то не в ту хату?! — вдавано здивувалася Корнелія. — Ґазда сказали зайти в Великому Ріжні в першу хату від народного дому, хвіртка під калинами. Ваше назвисько, пане господарю, не казали, бо я не така пам'ятлива, щоби людей по всіх хатах пам'ятати. Але по описові всі хати пам'ятаю. Отак і запам'ятала, кого звідки кликати. А що не на те весілля… то ви, пане ґаздо, гнівите Бога. Хто би такого господаря, як пан Дмитро Федуняк, брав на збитки?!

Військові мовчки перезирнулися.

Ґазда стояв снопом посеред хати.

Корнелія тупцювала коло порогу.

— Та я не кажу, що на збитки, але сьогодні рано на весілля мене вже просила сама пані молода. То я й думаю, що би воно значило?

Це був смертельний удар! Господар сказав уголос те, про що вона вже здогадалася. Але в неї була надія, що він промовчить!

Корнелія заговорила швидше, ніж додумала до кінця:

— А що в цьому лихого? Я вже два дні, як зі Старих Кутів, мене послали по найдальших селах. Певно, домашні побоялися, що не встигну вчасно всіх гостів обійти й закликати. То й пішла пані молода по близьких людях. Вам лише гонор від того, що два рази кликані на весілля. Ви ж знаєте, що молода сама обходить найповажніших своїх гостів. А ви такий поважний чоловік, то що тут дивного, що вам великий гонор роблять? Тіштеся, а не дивуйтеся!

У хаті стало тихо.

Старший офіцер, що стояв у дверях, підійшов до Корнелії, взяв за підборіддя й підвів лице догори. Він довго, дуже довго мовчки дивився їй в очі.

Дивилася в очі йому й Корнелія. Вона запам'ятала, що вони в нього були кольору горіхового листу.

— Хорошо врьот, сучка… — тепер уже чухав потилицю молодший офіцер. — Но ми імєєм возможность провєріть.

— Зачєм тебе ето? — перебив його старший і першим вийшов на ґанок.

— Не порть людям свадєбноє настроєніе. Іскать слєдуєт гдє-то поблізості, но ето должни бить мужчіни.

Військові говорили голосно, так що було чути кожне слово.

— І нє цепляйся ти к дєвкє. Та, что ми іщєм, постарше, і она ушла с бєспалим. Ти же чітал донєсєніє, свєдєнія точниє. Оні должни ідті втройом. Третій, Бєрьоза ілі кто-то другой, но обязатєльно втройом. Ето условіє провода.

Молодший стояв і мовчав. Мовчав він довго. А потім затято сказав:

— Но я всьо равно хочу удостовєріться.

— Нєт вопросов. Но только так, чтоби нє задєть чувства етого Фєдуняка. Он к нам болєє-мєнєє лоялєн.

— Сєйчас нєвєста будєт возвращаться назад, і всьо станєт ясно.

Двоє військових пішли до хвіртки.

— Побудь, красавіца, в хатє часок-другой. Отдохні! — крикнув, обернувшись, старший офіцер.

ПЕРШЕ, ЩО ЗРОЗУМІЛА КОРНЕЛІЯ, — їх усіх хтось продав! Чи то свій, чи засланий — але продав. Хтось усе знав, знав і доніс, що вони втрьох, обов'язково втрьох повинні покинути терен. Знав, що їх є троє й межи ними — жінка.

Та ніхто не знав, що її зрадять двічі.

Корнелія зрозуміла, що зустріч із Василинкою до очей — єдиний її козир і шанс. Але тут сподіватися лише на пана Бога — мало.

Поки ці два не оговталися, поки один із них трохи м'якший…

— Чого ти мучишся, зозулько? — запитав раптом господар, про якого Корнелія встигла забути.

Вона здригнулася. «Зозулька» не віщувала нічого доброго. Але випалила майже без роздумів:

— Я не дружка.

— Це я знав від самого початку. У Федуняків деревце вбране інакше. Та й двох деревців у молодої не буває. Кажи, що хочеш, поки я не передумав, — зашептав коло самого вуха. — Лиш не проси багато, — мені вже раз пальці в двері клали. Другий раз не витримаю. А Василинка з трьома дружками пішла в Ріжі. Зараз десь буде вертатися.

Корнелія пожалкувала, що так необачно призналася першому стрічному. Та пізно відступати. Дивлячись в очі господареві, тихо сказала:

— Як можете, перестріньте Василинку й скажіть, що я у вас і я — її старша дружка.

— Хто