Нація - Марія Василівна Матіос

Корнелія поволі скинула кептар, блузку, спідницю, лишившись в однюсінькій тоненькій сорочині на шлейках. Вона знову подивилася під бука.

Коляй тримався за нього обома руками, але мовчав.

Тоді підняла із землі сорочку.

— Ні, — хрипко проговорив Коляй. — Я хочу, щоб ти скинула все.

— Мені встидно… — непевно повела плечима, чуючи як гостро вдаряє їй кров у серце.

— Але я прошу тебе, скинь усе…

Рештки одежі падали на траву, холодний передранішній вітер пробирався під розжарену шкіру, — а вона стояла гола під місяцем і скалою, й піниста вода з гука діставала її тіла, вкритого дрижаками від несподіванки й остраху.

Коляй повільно відірвався від бука й мовчки став перед Корнелією. Дивився й мовчав. Тоді двічі обійшов круг неї, самими пучками пальців лівої руки торкаючись шиї, грудей, живота, й знову відступав, і обходив кругами.

їй здавалося, що рідке залізо заливає все тіло й не дає зрушити з місця чи промовити слово. Іще чула, як солодкі, незнані запашні соки збираються в ній і течуть на дотик його руки, й каламутять щойно ясні й зрозумілі думки.

Гойдалася, мов п'яна, в такт свого серця, відчуваючи, що вже не здоганяє його.

Коляй прихилив її до себе, обняв за шию й поцілував у волосся. Тоді підняв із землі одіж, подав Корнелії:

— Хочу тебе видіти у весільній сорочці.

— Але ж це не моє весілля… — відповідала, цокаючи з холоду й встиду зубами, й натягала через голову сорочку.

— А хто тобі сказав, що не твоє? — з цими словами Коляй підняв її на руки й поніс на папороть, застелену тоненькою джерґою.

— Пусти… — не пручалася, лиш просила Корнелія. — Прошу тебе, пусти.

Вона казала неправду, бо їй понад усе хотілося, щоб його важка, шорстка рука тягнула з грудей завмерлу під сорочкою душу.

— Пусти… — як заклята, шептала Корнелія, в'яло відвертаючись від неголеного обличчя.

— Зозулько моя, не бійся… зозулько…

Корнелію гостро кольнуло в серце: Коляй згадував Анну, подругу «Зозулю».

— Хіба ти сама не хочеш цього? — стискав їй груди.

— Хочу, але не так… — тільки й видихнула, вибираючись із його рук.

— А по-іншому може й не бути, — холодно засміявся, ніби обдав льодяною водою. — Хто знає, де ми будемо завтра? Хто знає, чи живі будемо? А ти що, камінна? Чи в тебе вода в жилах? — Коляй говорив швидко, без придиху, не випускаючи з обіймів. — Може, це твоє чи моє весілля мало бути в четвер. Але нам, видиш, замість цимбалів вода б'є з гука, й дружбів, дивися, скільки: що не бук — то дружба, що не смерека — то дружка. Не дивися так жалісно: я тебе тепер повести під вінець не можу… я нікого під вінець не поведу. Та й ти, може, до тих Кутів не дійдеш живою.

— Що ти таке говориш? — знову притиснулася до нього всім тілом. — Нам треба лишитися живими. Не думай про смерть перед такою тяжкою дорогою.

— Я про смерть не думаю. Але просто так звідси піти не можу.

— Як «так»?

— Отак… Нащо воно тобі тепер? — Коляй тиснув одночасно до себе й до землі. — …полюби мене трохи. Ти файна дівка, але щастя в тебе нема. То чого тобі боятися? Ти смерті не боїшся, а цього, такого простого, боїшся? — мова Коляя переходила в шепіт, у саме лиш дихання.

Вона його майже не чула: ніч, чорний ліс і дзвони води, жар тіла, Коляєві руки, що, здавалося, були скрізь, — усе гойдало Корнелію, як на гойданці, поки нарешті не випустило літати понад уселенськими горами й небесами.

Параліч усіх її членів зробив її безвольною й слухняною, аж поки не вразив у найсолодшому місці гострим болем і скриком «ой!»…

Окрім тривалого болю й раптово виплюнутої на живіт липкої та гарячої чоловічої слини, вона не відчула нічого іншого, що могло би змусити думати про це з приємністю. Та знову з ніжністю піддавалася нетерплячому Коляєвому тілові, як виноградна лозина: він тепер був її чоловіком.

— …Оце й усе, зозулько… — вдячно гладив лице Коляй. — Оце й усе… А ти боялася…

— А деревце? — мляво запитала по всьому.

— Деревце зробимо завтра. — Коляй накривав її коцом, підсуваючи під голову кептар. — Передрімаємо тут. Юрко спить у криївці. А я повартую. Спи… — поцілував її в чоло.

Корнелія хотіла щось сказати, та легкий сон облетів круг неї, як пташка. Вона лиш обгорнула рукою Коляєві груди, уткнувшись головою під пахву.

«Скажу завтра», — ліниво вхопила останню думку.

ПРОКИНУЛАСЯ КОРНЕЛІЯ від холоду.

Не розплющуючи очей, пошукала рукою круг себе.

Пусто.

Скрізь пусто.

Схопившись із лежанки, боялася розплющити очі.

Знову обмацала круг себе: бесаги… ще одні бесаги… вкритий росою коц… черевики… зрубаний верх смерічки…

Нерозуміюче дивилася в ранішню даль, намагаючись щось згадати.

Вона тричі закувала зозулею.

Тихо.

Лише шумить над скалою ліс і бемкає з гука вода в долину.

Знову закувала зозулею. Нічого.

Тоді обійшла один бік скали.

Ні сліду.

Спустилася до гука.

Вхід у криївку закритий. По тому, як лежав камінь перед входом, Корнелія зрозуміла, що там нікого немає.

Вона витратила добрий шмат часу, поки відсунула брилу, щоб зазирнути всередину. Звідти війнуло затхлістю й вогкістю. Тут давно не пахло живим духом.

Корнелія зашпорталася за залізний прут, що лежав відразу за входом. Це був знак: сюди ніхто не заходив.

Вернула на місце камінь, прикинула листям затоптану землю. Голосно, так голосно й протяжно, що, здавалося, пересилила шум водоспаду, свиснула.

Раз.

Удруге.

Глуха луна вдарила в скалу й вернула назад.

Корнелія кинулася до бесагів. Усе на місці, крім харчів і двох капелюхів. Дзеркальце з фарбованим півнячим пером блиснуло в траві.

Доходило туго, але цілком ясно: Коляй з Юрком лишили її саму. Вовкам, ведмедям, мисливцям у погонах.

Не може бути! Вони десь тут…

— Коляю-ю-у-у! — не криючись, гукнула щосили.

— ю-у-у… — озвалася скала.

її болів низ живота й не слухали руки. Серце гупало на весь ліс. Кожна крапля роси, що падала з дерев, дзвеніла, як цвях об домовину.

— Юрку-у-у! — кричала, тримаючись за бука. — Юрку-у-у…

Настав ранок. Зійшло сонце, а з ним — зійшла роса з дерев і трави. А Корнелія лежала долілиць, обіймаючи обома руками пожухлу з учорашньої ночі папороть.