Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Нація - Марія Василівна Матіос

Нація - Марія Василівна Матіос

Читаємо онлайн Нація - Марія Василівна Матіос
* *

КОРНЕЛІЯ СИДІЛА за кухонним столом і мовчала.

Мовчав і Богдан, переставляючи перед собою сірникові палички.

За вікнами починало світати.

— Мамо, а далі?..

— Далі… А далі, через день з молодими й весільними батьками я в ролі старшої дружки поїхала вантажівкою в Бессарабію, в Кельменецький район, звідки був родом Василинчин чоловік. Земля йому пухом, не нажили довго, лиш два роки, втопився, сердега, в Дністрі, а Василинка по тому забралася назад у Старі Кути.

А тоді… Коли весілля сідало на машину, підійшов до мене офіцер, що був у них старшим, відкликав убік, знову взяв за підборіддя й сказав: «Чує моє серце, що тут нечисто, але не хочеться хорошій людині весілля псувати. Та й ти якась така… Подякуй Федунякові: заступився за тебе, й лише задля нього я не зробив з тобою того, що повинен робити в сумнівних випадках. Так що будь здорова, чорноброва. Може, ще зустрінемося».

Поїхала я з молодими, лишилася в них служницею… А далі ти знаєш: твій тато забрав мене до себе в Чернівці. В шістдесятому ти народився. В сімдесят третьому тато помер від інфаркту. Отак і життя минуло.

— Ось чому ти у свої гори ніколи не навідувалася! Це ж рукою з Чернівців подати до Брустурів. А казала, клімат шкодить…

— Вчора я зрозуміла, що даремно.

— Мамо, а що було вчора? — несміливо запитав Богдан, намагаючись дивитися на матір з-під лоба.

—… Наздогнало минуле… Вчора мене наздогнало минуле: вчора ми з тобою очі до очей зустрілися з Коляєм.

— Із Коляєм?! — подив сина був такий непідробний, що він устав зі стільця й знову сів.

— Так… Із Коляєм… Із високим худим чоловіком, в якого родима пляма на правій щоці, а права рука без великого й вказівного пальців.

— Коли це було? — тихо запитав Богдан.

— Коли я зомліла. Може, й добре, що зомліла, бо не знаю, що було б, якби була при пам'яті.

— Ти думаєш, мамо, коли б ви учора впізналися, ви не могли би порозумітися?

— Твій тато колись за пляшку горілки виробив мені документи, що я в Кельменецькому районі народилася. Тим я й обрубала свою пуповину остаточно. З людьми спілкувалася мало, язик тримала на припоні. А після таких переживань змінилася я дуже — впізнати мене зараз дуже важко. То й добре.

Корнелія важко встала й пішла до спальні. Її не було довгенько. А коли повернулася — тримала в руках пожовклу рукавичку дивної форми.

— Оце я вив'язала для Коляя після одної страшної перестрілки, коли він утратив два пальці правої руки. Він дуже нервував через своє каліцтво й намагався ховати руку від сторонніх очей. А я добре роздивилася, як виглядає його безпала рука, й виплела йому цю рукавичку з найтоншої вовняної нитки. Я його дуже любила… Й думала, що життя мені не буде без нього… І він це знав.

Ти питаєш, чи порозумілися б ми, якби були впізналися вчора… Яке це має значення тепер? Для мене правда одна: він зрадив.

Так що нехай живе… Все одно минуле навідує його ночами. Знаю по собі. Минуле — то такий кат, що мовчки й без знаряддя тортур замордовує людину зсередини. Можеш ночувати в церкві, колінкувата, каятися, денно й нощно бити поклони, а воно не відпускає, як задавнена грудна жаба. Душить тебе, душить…

Але в мене є ти. А я не хотіла звалювати на тебе своє минуле…

Запало довге мовчання.

Корнелія помішувала чайною ложечкою вихололий окріп у горнятку.

Богдан курив у відчинену кватирку.

— Мамо, а ким був мій тато до того, поки почав учителювати? — несподівано різко розвернувся до неї.

Корнелія мовчала так довго, що Богдан подумав: мама заснула сидячи.

Зітхання її було гучніше, ніж грім серед ясного неба:

— Він був тим офіцером, який повірив моїй брехні про дружку…

Київ — Осокорки,

20 липня — 20 серпня 2001 року

«Убієнних всіх скорботні тіні

Я тримаю, наче чорний стяг»

Казіс Брадунас

Ідеологізований пейзаж

Блискавку — цю повстанку

Скромних полів небес —

Перехитрив приманкою

Вітер-каменотес.

І полетів у клоччя

Блискавки білий шал.

Згасли повстанські очі

В бункерах диких скал.

* * *

…о, так.

Іти, і я, і ми

В сліпі сніги крильми упали.

Лиш серед чорної зими

Смереки чорно трембітали.

І сонно падала в потік

Прострелена і в'яла глиця.

І снігу мокра плащаниця

Ховала нас, немов шулік.

Ми не давалися, мов пси.

Нас жони — й ті не приручили.

Нам помагали люди й схили.

Нам трембітали — лиш ліси.

Буковинські пейзажі 1947 року з уст баби Загулихи

1

Ой, попід гай зелененький

Не Довбуші молоденькі,—

А темнії воріженьки

Шнурочком брели.

Хлопців тридцять, може, триста,

Ой, то з покриком, то свистом,

Стежки кров'ю — а не листом —

Укриті були…

Ще не встигне сонце сісти:

— Давай, суко, борзо їсти —

годувала ж москалів.

Гості й рано.

Ворон кряче:

— Давай, курво, їсти.

Плаче

За тобою Магадан…

…і попід гай зелененький

Не Довбуші молоденькі,

Лиш темнії воріженьки

День при дні брели…

Чорні вітри-вітровії загули — загули.

Не одні тут в преісподню загули. Загули.

2

…і пливли у ніч твої бесаги

Між сипучих по горбах снігів.

І пекла неправда, наче спрага,

Під дзвінки — як дзвони — биндюгів.

Ой, за ким у ніч вони дзвонили?

Упирались коні, мов душа.

Пси горбами, мов скажені, вили.

Падали ранети з кунтуша.

В череві сахалася дитина,

Ненароджена, та воює з тавром.

Вслід рикала вже чужа маржина.

Плакало корито із цебром.

Та дорога… до якого Бога?

Не під «отче наш…» — під батоги.

У смерек підкошувались ноги —

Біль скрипів, неначе биндюги.

О, Боги!

Оракули!

Провидці!

Пропадай все пропадом — гори!

…і чорніли — наче плащаниці,

Вчора ще веселі хутори.

…Бо не знає ніхто

Моя дитинко,

Моє золоте срібельце!

Тобі тісно у мене під серцем?

Не бий так ніжкою, моє любе…

Ось я кладу руку

На твоє скручене вдвоє тілечко —

І вже мені легше,

І вже мені вільніше

У цьому коров'ячому вагоні,

Де замість худоби — люди,

Арештовані вітром і снігом,

Протокольовані снігом і вітром.

І смородом…

Смородом…

Смородом…

Багато людей, дитинко, —

Всі шістнадцять хат із нашого хутора.

Лишили паралізовану Одокію

Відгуки про книгу Нація - Марія Василівна Матіос (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: