Фортеця для серця - Олена Печорна

У сінях зашкрябала об підлогу палиця. Запорошені снігом і тривожні, до хати забігли сусідки, навіть дід Яків притупав і ну кола по кімнаті виписувати.

— Та сядь ти, навісний! — гримнула баба Устина й почала розв’язувати вузлики та вінички трав.

Тітка Дуся сіла на стілець, прагнучи звести дух, проте все ніяк не могла надихатися. Неначе кілька кілометрів пробігла. А потім як заплаче:

— Одновусий учительку забив.

У хаті тріснула тиша. Лесі здалося, що тиша обернулася на сувій, міцний та чорний. Віка… глибше пірнула у свій кокон, відмовляючись бути в страшній дійсності, натомість баба Зоя шоковано всілася на стільця й перехрестилася:

— Як забив? Кого?

Тітка Дуся, не соромлячись, заплакала. Дід Яків м’яв у порепаних руках самокрутку з такою силою, що папір не витримав і тютюн посипався крізь пальці.

— Людмилу… «Швидку» годину чекали. Антоніна наша, фельдшерка, чого тільки не робила… щоб дотягла. — Жінка заховала обличчя в долоні. — Чи виживе бідолашна?!!

— Цить, дочко! Розголосилася. Дітей налякала до смерті. Глянь!

Леся, стоячи коло грубки, так і сповзла додолу, відчуваючи, як гаряча крейда обпікає спину. Людмилу Миколаївну!.. Її Людмилу Миколаївну!

— Мамочко!..

Бабуся кинулася до онуки й на тому слові сіпнулася, але притисла до себе й поцілувала злякані оченята. Усезнаюча Устина грюкнула палицею об підлогу й наказала:

— Ану, цитьте! Розвели болото. Голосінням не допоможете. Дусю, Зоє, ану, воду діставайте з печі, оцю травичку сюди, оцю додамо. Скільки вона на морозі пролежала?

— Та я хіба знаю, мамо? Додому йду, а в заметі стогне хтось біля Пархоменків. Кинулася. Прости й помилуй, Віка наша лежить напівроздягнена, синя вся від побоїв і холоду. Стогне і все Людмилу Миколаївну кличе. Я до сусідів. Василь Барбаш вийшов, ми дитину на руки — і в хату. А вона, бідолашна, одне: «Де моя Людмила Миколаївна? Де?» І заспокоїтися не може. Плаче. Оля, сердешна така, послала Василя по вчительку. Він не хотів, опирався — у плечі чоловіка виштовхала… Господи!.. А якби не пішов? Люда просто коло свого порога лежала в калюжі крові. Одновусий їй голову розсік об одвірок. Васько ніби не з лякливих, а як побачив, то заїкатися почав. Ми ледве зрозуміли, що каже. Я до Тоні. Вона прибігла, почала кров спиняти. А як на голові спиниш? Ще й «швидка» по заметах вічність їхала… Господи милостивий, порятуй дівча невинне!.. Вона ж тільки й хотіла обігріти дитину.

Дід Яків випростався й заходився тулити шапку на голову.

— А де звіри`на та, га? Фашист клятий!

Баба Устина й відвари покинула, стала на порозі кривою дугою, щоб перегородити дорогу, бо якщо чоловік війну згадав, то біда буде.

— Ану, схаменися! Бракувало ще на схилі літ гріха на душу начепити! Сядь!

Діда трясло й підкидало, шапка з лисини сповзла, а він усе одно на вулицю поривався.

— Не пущу!

— Дядьку Якове, що це ви надумали? Он Микола Петрович нехай зад свій підійме. Як-не-як, дільничний!

— Таточку, сядь. Петровича ми одразу викликали. Той до Пархоменків, а вони обоє сплять любесенько. Налигані. Дядька Петра вже затримали. Зв’язали п’яного й наряд викликали з міста. Хлопці забрали й до себе повезли. Заспокойся. Я Віку ледве впросила лишити. Лікарі думали в місто відвезти: мовляв, дитину обстежити треба, а Віка в плач! Мене обійняла, не відірвеш, до Лесі проситься. Пожаліли дитину, та й Тоня заступилася — під свою відповідальність. Що дитина поміж людей чужих? Ніч. Треба буде, то завтра відвеземо. Переломів нема, синці лише й переляк. Ну, і замерзла дуже. Та ми швидше виходимо, еге? Тоня он через півгодинки зайде, огляне.

Віка схлипувала під ковдрою, немов побите цуценя, а дорослі йойкали над нею до самої півночі. Тоня навідалася, ще раз обстежила: руки-ноги покрутила, обмацала, в очі зазирнула, послухала й таки дозволила купати. Жінки мили бідненьку, а самі очі відвертали, бо лячно було на синеньке тільце дивитися. У ковдру швидше вгорнули, відварами напоїли, молитви все читали. Урешті дівчинка за кілька годин заспокоїлася, перестала схлипувати, оченята заплющила й ну Лесиної руки шукати. От їх удвох і поклали на піч, щоб тепліше було.

Дівчатка притулилися одна до одної, наче пташенята, яких одним рухом із гніздечка викинули. Десь угорі завивав вітер. Високо. Голосив відчайдушно, немов до когось вищого докричатися прагнув. Леся нишком дивилася на подругу й майже перестала дихати: ану ж її віддих ненароком завдасть болю бідолашній? Чула, як унизу ще довго гомоніли жінки. Тривожно. Коли ж таки ось-ось мала запасти в сон, сіпнулася вся: що ж це, лелечко, їм завтрашній день принесе?

* * *

А день той був схожий на вулик, у якому збудили геть усіх бджіл. Село гуло, хіба тільки мертві не обговорювали вчорашньої події, хоча, певно, і між хрестів велася таємна розмова. Що вже й казати про живих! У кожній хатині люди вражено теревенили про одне. Уранці, в обід, увечері шпорталися в подробицях, на ходу вигадуючи й домислюючи своє. Це ж треба! Таке сталося. Одновусий учительку забив. Та яку ж хорошу!

Діти тихцем плакали. Усі, а не лише ті, у кого вона безпосередньо викладала. Деякі, не зважаючи ні на сніг, ні на канікули, прийшли до школи, збилися в групку й осиротіло зазирали у відчинені двері пустого кабінету. Неначе від того споглядання Людмила Миколаївна не втримається, підведе голову від стосу зошитів, усміхнеться й запитає: «А що це вам на канікулах удома не сидиться? За уроками скучили?» І кожен ладен був із десяток разів прокричати «авжеж!», навіть погодився б простісінько в цю хвилину всістися за парту, жертвуючи залишком канікул. Аби улюблена вчителька була поруч. Проте в класі панувала незвична тиша, чиста дошка самотньо чорніла, зошити рівними стосиками лежали на столі, квіти на підвіконнях терпляче чекали, щоб їх полили, і навіть підлога встигла скучити за тихими кроками господині кабінету, але її тут не було сьогодні, не з’явиться вона і завтра, і за день, і за тиждень. І чи з’явиться коли?

Натомість у сусідньому класі голосно йойкала й приказувала Валентина Йосипівна:

— Отож… Я попереджала, не можна з дітьми так… Допанькалася. А що я казала про ту Віку? Яно, згадай! Непутяща сімейка, та й годі! Добра від