Серце пітьми - Джозеф Конрад
— Так, знаю, — сказав я мало не з відчаєм у серці, схиляючись перед її вірою, перед великою й рятівною ілюзією, що світила неземним світлом у пітьмі, в урочій пітьмі, від якої я не міг її захистити, від якої я не міг захистити навіть себе самого.
— Яка втрата для мене… для нас! — напрочуд великодушно виправилася вона й пошепки докинула: — Для світу…
У дедалі тьмянішому світлі я бачив, як блищать її очі, повні сліз, — сліз, яким не судилося пролитися.
— Я була така щаслива, така горда, мені так поталанило… — правила вона. — Занадто щаслива. На коротку часину. А тепер я буду нещасною… все життя.
Вона підвелась, і її біляве волосся, мов тьмяне золото, виловило останні проблиски світла. Я теж устав.
— І від усього цього, — продовжила дівчина з тугою, — від усіх його обіцянок, його величі, його доброї душі й шляхетного серця не залишилося нічого… нічого, крім спогаду. Ви і я…
— Ми завжди його пам’ятатимемо, — скрикнув я.
— Ні! — вигукнула вона. — Немислимо, щоби все це загинуло, щоби від його офіруваного життя не залишилося нічого, крім скорботи. Ви знаєте, які грандіозні в нього були плани? Я теж про них знала… можливо, не цілком розуміла, але… інші теж про них знали. Щось має залишитися. Принаймні його слова не вмерли.
— Його слова залишаться, — докинув я.
— І його приклад, — прошепотіла вона, немовби лише для себе. — Люди замиловувалися ним… доброта його світилася в кожному вчинку. Його приклад…
— Справді, — сказав я, — і його приклад. Так, його приклад. Про це я забув.
— А я не забула. Я не можу, не можу повірити… Не можу повірити, що ніколи більше його не побачу… що ніхто його більше не побачить ніколи, ніколи, ніколи…
Вона простягла руки, немов услід відступаючій людині: бліді руки зі стиснутими пальцями, розкинуті на тлі вузької й гаснучої смуги вікна. Ніколи його не побачить! Але я тієї миті бачив його досить виразно. І до кінця життя бачитиму цю красномовну примару, і цю дівчину я також бачитиму — трагічну тінь од тіні, яка скидалася в цій позі на іншу, теж трагічну, жінку, обвішану безсилими амулетами, яка простягала оголені смагляві руки через сяйливий пекельний потік, потік пітьми. Аж раптом ближча тінь дуже тихо сказала:
— Він умер так само, як і жив.
Тупа злість ворухнулася в мені, і я промовив:
— Так, його смерть була гідною його життя.
— А мене з ним не було, — прошепотіла вона. І моя злість поступилася місцем безмежній жалості.
— Все, що можна було зробити… — пробурмотів я.
— Ох, але ж я вірила в нього більше, ніж будь-хто на землі… більше, ніж його рідна мати, більше, ніж… він сам. Я була йому потрібна! Я! Я б зберегла кожне його слово, кожен подих, кожен жест, кожен його погляд.
І я відчув, ніби мені моє серце пронизав холод.
— Не треба! — промовив глухо.
— Даруйте. Я так довго оплакувала його мовчки… мовчки… Ви були з ним… до останнього? Я постійно думаю про його самотність. Поряд із ним не було нікого, хто б міг його зрозуміти так, як зрозуміла б я. Можливо, ніхто навіть не чув…
— Я був із ним до кінця, — мій голос затремтів. — Я чув його останні слова…
Сказав і злякано замовк.
— Повторіть їх, — прошепотіла вона нестерпно зворушливим голосом. — Мені потрібно… мені потрібно що-небудь… що-небудь… із чим я могла б жити.
І я мало було не закричав: «Та хіба ви не чуєте?» Сутінки навколо нас невпинно повторювали їх шепотом — шепотом загрозливим, як перший подих чимраз ближчого шквалу: «Жах! Жах!»
— Останнє слово… щоби я могла жити з ним, — наполягала вона. — Зрозумійте, я його кохала, кохала, кохала!
Опанувавши себе, я поволі мовив:
— Останнім словом, яке він вимовив, було ваше ім’я.
Я почув тихе зітхання, а потім серце моє завмерло, відмовившись битися далі, щойно пролунав радісний і страшний крик, крик великого тріумфу й невимовного болю:
— Я знала… я була впевнена!..
Вона знала. Вона була впевнена. Я почув, як та дівчина заплакала. Затулила обличчя руками. А мені ввижалося, що будинок западеться, перш ніж я втечу звідти і що небеса впадуть на мою трикляту голову. Проте нічого не відбулося. Небеса не падають через такі дрібниці. Цікаво, чи впали б вони, якби я описав їй Курца таким, яким він був? Він сам казав, що прагне тільки справедливості? Та я не зміг. Не зміг їй сказати правди. Тоді б запала надто густа пітьма… суцільна пітьма…
І Марлоу замовк. Ледве видимий і мовчазний, він сидів осторонь у позі замисленого Будди. Певний час ніхто з нас не міг бодай поворухнутися.
— Ми проґавили початок відпливу, — раптом озвався директор.
Я підвів голову. Чорна валка хмар тягнулася над берегом, а під цим захмареним небом котив свої похмурі води спокійний потік, що провадив до найдальшого краю землі або — у самісіньке серце безкрайньої пітьми.
Післямова до українського видання
Винесені на початок книги слова Фрідріха Ніцше не є епіграфом цього впливового роману, а — пропонованим напрямком його інтерпретації, доволі віддаленим од теми колоніалізму. Залишмо її Сервантесівським «парохам» і «бакалаврам», звиклим ковзати «поверхневими реальностями», або ж глибинному шулерству психоаналітиків та їхнім пацієнтам — жертвам різноманітних «злочинів», а також наглуватим вимагачам компенсацій. Усі вони, апелюючи до «непорушних фактів» біографії автора, очевидно, знайдуть для себе поживу, втім — ціною нехтування фактами його творіння. Бо щό ще може вичитати у цьому романі той, у кого «тверда земля під ногами», хто «пришвартований» і має «по дві хороші адреси», а якщо й зважується на мандрівку, то радше на ту, Брентанівську, «від масляного базару до сирного», під час якої він ще й хотітиме, ну вже не як той філістер із ХІХ століття — «орошуватися», а як цілком модерна особа — «селфитися» у різних значеннях цього слова?!
Так! Джозеф Конрад, або ж Юзеф
