Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко
Ротний, поки треба було діяти й рятувати боєкомплект, не сказав Цьому Хлопцеві ані слова. Потім, коли основна частина ящиків опинилася в безпечному місці, він запитав відмовника:
— Що сталося?
Але той замість відповісти почав клеїти дурня і всіляко зображати напади тяжких недуг.
Звісно, це був спектакль. Ромка не сумнівався. Та й командир, щиро кажучи, теж. Щоправда, ротний не поставив відмовникові жодного запитання. А Ромка не втримався. Спитав. Коли гули від вибухів бетонні перекриття підвалу, де відпочивала зміна, забуваючись коротким сном перед тим, як іти «на передок».
— Розумієш, Ромко, — відповів Цей Хлопець тремтячим голосом. — Коли я беру в руки автомат, я відразу втрачаю над собою будь-який контроль. Просто біле поле перед очима. Падаю в припадку.
— Дивно, — зауважив Ромка. — А в таборі ніяких припадків у тебе не було. Навіть коли ти там брав автомат. Обома руками.
І Цей Хлопець заткнувся. Усі його падіння на спину з піною біля рота для Ромки були не більш ніж сценою з вистави. Просто не бажає людина йти на передову. А командир у проблемі розібрався відразу ж, без довгих розпитувань та бесід. Відсторонив його від виходів «на передок» і наказав сидіти в підвалі. «Хоча я б його, — думав Ромка, — якраз на передку і тримав би. Ще й попустило б його, може».
Цей Хлопець не помічав, що командир змінився. М'яку обгортку зняв, а під нею виявився залізний стрижень. Важкий і прямий, як лом. Хлопець усе сподівався на м’якість і людяність свого ротного. Ротний зрозуміє і пробачить. З ким не буває.
А ротному не до боягуза було. Мав організувати оборону й постаратися все зробити так, аби кожен із півсотні його бійців повернувся з передової.
По Рідкодубу валили з чогось важкого. Один постріл — мінус одна хата. Коли снаряд потрапляв на подвір’я, дерев’яні паркани зривало з місця й кидало ударною хвилею, як аркушики зі шкільного зошита. Якщо входило в дах, то глиняні стіни бідних будинків розсипались і складались усередину. Лише бетонні підвали особнячків місцевого начальства, побудованих на совість, витримували удари артилерії. У командира від цих ударів наче відкрилося третє око. Він бачив село не так, як бачать його бійці, — будинки, вулиці, паркани, — і не так, як його малюють картографи на топографічній карті. Несподівано він відчув, що Рідкодуб став для нього об’ємним, як комп’ютерне зображення, і він із цим зображенням міг робити будь-що. Міг повернути його за годинниковою стрілкою і проти неї. Міг побачити село в ракурсі згори і проникнути поглядом у кожен підвал та кожну щілину. Водночас він бачив своїх бійців, усіх до одного, кожного на своїй ділянці оборони. Але бачив він і супротивника, який підходив до села з трьох боків, і волів стерти його з лиця землі, щоб не дати можливості українським солдатам закріпитись, зачепитись у цьому морозному сірому степу.
— Ну що, таргани, відіб'ємося? — питав командир веселим голосом по рації.
— Відіб'ємося, командире! — хрипіла впевненим смішком станція.
І таргани, витримавши обстріл, виповзали з усіх щілин, аби відкинути супротивника назад. Часу на те, щоб серйозно закріпитися, не було, та вони встигли накопати неглибоких окопів, з яких не могли витравити їх своєю артою збожеволілі ДНРівці. Вони не шкодували снарядів і сипали так, ніби рашистський гумконвой підвозив снаряди прямо на поле, де стояли їхні САУшки. Вили й мінометами. Якраз коли Ромка знімав командира, у руїнах сусідньої халупи сухо розірвалася міна від «вісімдесят другої». Вона підлетіла нечутно, на відміну від «стодвадцятки», яка свистить так, що від самого її свисту по спині починають бігати мурахи. «Вісімдесят друга» впала посеред будинку з вибитими шибками без даху. Осколками сипонуло по залізних воротах, а над обдертими стінами сірою хмарою здійнялися курява й дим. Ротний навіть не повернув у бік вибуху голову, лише сказав: «Ромко, через пару хвилин сюди прилетить ще, давай міняти точку». І він не помилився. Тільки-но укропи відійшли від зруйнованої будівлі, як почули сухий удар, а на тому місці, де вони стояли, виникла неглибока вирва. «Чудова в ротного чуйка», — поставив по думки галочку командирові Роман.
Усе було передбачувано. Після артобстрілу повільно й похмуро, як праски по дошках, поповзли на Рідкодуб російські танки. За танками невпевнено бігла піхота. Танків було небагато, усього три. Але вони скреготали й гарчали так, що хотілося заховатися, забитися в щілину, як справжнім тарганам.
У нормальної людини інстинкт працює правильно. Якщо десь гучно стріляють, то нормальна людина розвертається спиною до джерела звуку — і бігти, далі від стрільби! Але в таргана першої роти щось не те з інстинктами. Він біжить не від джерела звуку, а прямісінько в те місце, де стріляють. При цьому вага та кількість різних предметів, навішаних на таргана, здавалося б, узагалі виключають рух у режимі бігу. Та він усе ж біжить, перебираючи всіма кінцівками. Туди, де в нього цілитимуть ворожі істоти. А на тарганові Ромці, крім боєприпасів, автомата й бронежилета, теліпалася ще й сумка з камерою та планшетом.
Як же став у пригоді йому цей планшет! До переднього краю тарганячої оборони зловісно підповзав танк-праска. Насувався, як невідворотна доля. Зелений звір у брудному грудді повертав баштами й гусеницями так, ніби обіцяв розчавити будь-кого, хто трапиться йому на шляху.
— Ну, Ромко, дивись осюди! — покликав його старший обслуги. — Зараз ми його вальнемо дуплетом.
У бік монстра спрямували дві труби на станинах.
— Хлопці, у нас є два постріли й одна спроба! — крикнув старший, указавши на танк. — Якщо ми промажемо, то він ні! Б’ємо під башту. Як зрозуміли?
— Зрозуміли, — спокійно відповіли гранатометники.
— Постріл!!! — пронеслася над степом команда.
