Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Посуди сам. Ты в другой стране. В чужой стране. Вот как ты себя охарактеризуешь? Находясь в чужой стране, нелегально, с оружием в руках, кто ты?

Він важко, дуже важко добирав слова. Це була найважча для нього частина розмови.

— Ополченец? Не знаю… Тяжело мне сейчас на многие вопросы ответить.

Картина його світу розсипалася на очах.

— Ехал с чистыми намерениями… От души… Все оказалось по телевизору преувеличено… Что с одной стороны, что с другой…

«Про дві сторони це він про всяк випадок, — зрозумів я. — Так легше. Бути неправим на самоті дуже важко. Якщо неправий, то весь світ». А його світ продовжував розсипатися.

— Морально подавлен. Без ноги. В плену, в чужом государстве. Что я могу сказать? Сейчас я за мир, не надо воевать.

Я не знаю, що цей хлопець, повернувшись додому, розповідатиме про українців, але я точно можу сказати, що на війну, на відміну від інших звільнених полонених, він більше не піде. Щоправда, сам він боїться й думати про повернення. Важко підводиться на милицях і каже: «Вот наговорил вам столько и теперь уж не знаю, что дальше… Дома… Там, в Воронеже…» І усміхається, усміхається винувато.

— Оставайся здесь, — кажу напівжартома, в тон його невловній усмішці. — Съездишь во Львов, посмотришь на бандеровцев поближе. Поймешь, что тебе все наврали о нас. Может, книжки будешь писать.

А він згорблено висить на двох милицях і, ввічливо прощаючись, шкандибає на вихід. Ні мертвий ні живий, ні свій ні чужий. Одноразовий солдат, зламаний людський механізм. Який через власний біль і страждання розгубив коліщатка та гвинтики. Який отримав шанс знову бути людиною.

«Мы по ним валим и валим, а они лезут изо всех щелей, как тараканы!» — упереміш із лайкою шипіла радіостанція, піймавши сепарський канал.

— Командире, вони нас тарганами називають! — крикнув Ромка, одним рухом скидаючи порожній магазин і тут же вставляючи повний. Так хвацько перезаряджати автомат його навчив один знайомий ізраїльтянин. На перший погляд, маніпуляція виглядала дуже дивно. Повний магазин у правій руці. Натискаєш ним на важіль скидання, ставиш нову обойму замість старої. А затвор доводиться пересмикувати лівою, ніби перекидаючи її зверху автомата. Здавалося б, незручно, адже в «калаша» затвор праворуч. Але в близькому бою цінна кожна мить, і, виявляється, так боєць стріляє безперервно, не даючи супротивнику висунутися з-за укриття.

Бій тривав кілька годин. Бойовики та найманці-росіяни другий день штурмували село з безглуздою назвою Рідкодуб. Безглуздою вона видавалася Ромці через те, що жодного дуба він тут не бачив. А бачив степ, поцяткований клаптиками «зеленки», що тяглася від Дебальцевого до Вуглегірська. Відкритий простір, по якому Ромку та його товаришів обходили з трьох боків нахабні російські «сімдесят двійки». Оборона Рідкодуба теж була безглуздою витівкою, але вони, вся перша «безбашенна» рота, жодного разу не сказали цього вголос. Треба — значить, треба.

Коли добровольці заходили в це селище, нікого з місцевих жителів тут уже не зосталось. Убогі розвалища росли, як гриби під дубом, навколо двох чи трьох поважніших будівель.

— У цю хату закиньте БК! — крикнув командир, вказавши на найближчу будівлю, коли БМП, на якій сидів разом із товаришами, на повній швидкості в'їхала в село.

Ромка помітив, що тут командир першої роти став якимось інакшим. У тилу він був м’яким, товариським чоловіком. Накази віддавав доброзичливим голосом, через що вони більше були подібні до дружніх прохань. А тут, у Рідкодубі, у голосі командира з’явився метал. Його рухи стали швидкими й чіткими, як у хижака. Він віддавав накази, котрі ніхто не обговорював. Вони були правильні тому, що так сказав ротний.

— А частину боєкомплекту перенесемо в сусідній флігель. Ось у цей. Це щоб не лишитися взагалі без «бека», якщо прилетить звідти якась фігня, — розпорядився командир, махнувши рукою в бік супротивника.

Ромка не просто спостерігав за ротним. Він його знімав на портативну камеру, яку вмикав щоразу, коли доводилося відбивати атаки сепаратистів.

«Для мене честь битися поруч із такими людьми, як ви», — сказав ротний під час бою, коли з того боку все ж «прилетіло» і влучило саме в той будинок, де спочатку об лаштували склад боєприпасів.

«То в нього й чуйка, як у хижака», — відзначив про себе Ромка, наводячи об'єктив камери на командира. Той не любив зніматись. Усі до цього звикли. Але тут, під час бою, він вирішив підняти дух своїм бійцям, які розуміли: що менше боєприпасів, то менше шансів утримати це трикляте селище.

Будинок, набитий патронами та боєприпасами для гранатометів, палав. Вибухівка ще не рвалася, та це обов’язково станеться, якщо полум’я перекинеться на ящики з армійським маркуванням. Командир думав недовго. Він першим метнувся в палаючий будинок і через мить вийшов звідти з важелезним «цинком» зеленого кольору. Усередині були патрони. Кожна частка секунди могла стати останньою для командира, і це розуміли всі бійці, які кинулися на підмогу ротному. Проте — крім одного.

«Цей Хлопець» — так почав називати його Ромка, навіть подумки не промовляючи ні його імені, ні навіть позивного. Наклав заборону на персональні дані Цього Хлопця. Повне табу. І