Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

Протаґор знав, що новий володар Скіфії пойняв собі жоною свою мачуху — жону померлого вітця, та се була б надто слизька балачка, й він змовчав. Поправивши подушку під ліктем, яка збилася й почала муляти, басиліса сердито відповіла:

— Коли ти не відаєш, афінцю, то я скажу тобі, що й сама пішла за скіфського царя, коли він уже мав одну жону. А тепер мій син — володар над володарями.

Вона говорила тягучим дорійським діалектом, і Протаґор напружував слух, аби краще розуміти її. Двориком повз екус, де вони лежали, туди й сюди вешталися якісь тіні. Се могли бути басилісині роби, але Протаґора дратувало те постійне човгання, й невдоволеність, яка збурювалася в ньому, почала помалу переходити в роздратування. Кинувши всі на світі передсуди, він сказав, не стримуючи більше голосу:

— Афіни сподівалися від тебе, басилісо, маленької послуги, але ти не схотіла її зробити, хоч звеш себе еллінкою.

Гіпербол сидів у княгині в ногах і не знав, од якого вітру боронити себе. Чемно рипнувши стільчиком, він одважився на тихе слово:

— Кіріє, то так треба, як рече басиліса. Послухай її. То так треба…

Протаґор сердито блимнув на метека, та все ж мусив стриматися, бо бути вдома — одне, а в гостях — то зовсім інше, й довелося брати себе в руки. Басиліса примирливо сказала:

— Що не вийшло — те не вийшло, й не треба про се більше говорити. Поговоримо про доньку архонта-епоніма.

— Чого ти звертаєшся до мене з сим? — запитав афінянин.

— Бо без тебе старий архонт не віддасть її. А я не хочу, щоб мій син ішов під стіни Ольбії й руйнував їх. Я хочу зробити йому сей дарунок сама. Послухай мене, я теж еллінка й старша за тебе.

Вона, мов для того, щоб замиритися з молодим афінянином, узяла зі столика намисто й почала бавитись ним. І Протаґор зрозумів її порух, та се знову викликало в його душі хвилю обурення. Зрештою, хоч вона й мати наймогутнішого в світі басилевса, та й я ж не з вулиці взятий — мене послали сюди представником Афін, тож хай і вона зважає, сказав подумки Протаґор.

— Еллінам потрібна земля для колоній, — одверто сказав він, та се не здивувало Кіно. Мати скіфського володаря й досі пересипала в жменях коштовні камінці намиста.

— Я мати басилевса, — озвалась вона згодом. — І я теж еллінка й хочу, щоб на сій землі жило якнайбільш еллінів. Але ж не я володарка землі, та ти не хочеш того взяти собі в голову. Я тобі речу, щоб ти поміг із тією Герміоною.

Протаґор хотів був поспитати, що то за Герміона, тоді здогадався:

— Хіба ж архонт-епонім і сам не віддасть доньки своєї за могутнього басилевса Великої Скіфії?

Й тут знову рипнув стільчик і Гіпербол озвався тихим голосом:

— Іфікрат — дуже затята людина, кіріє… А басиліса Кіно хоче, щоб його донька вже й зараз жила в новому домі…

Протаґора мов стьобнули по щоках. Він аж сів на ложі.

— То ти хочеш купити собі доньку вільного елліна?

Кіно глузливо дивилася на нього й мовчала. Сей гоноровитий афінець мусив проковтнути й таку образу. Вона купить своєму синові молоду й гарну ольбіополітянку. Й сьому ніхто не зможе стати супротиву. Й Протаґор, зім'ятий і знищений твердим поглядом її різних очей, схилив голову й так і лишився сидіти, звісивши додолу взуті в припорошені сандалії ноги.

— Кало,[44] — сказав він жаргоном афінської аґори. — Я побалакаю з архонтом.

Кіно підвелася й поправила на собі згинки дорогого паволочного хітону, й Протаґор зрозумів, що треба вже йти, так ні до чого й не домовившись, лише зазнавши в сьому багатому домі приниження й ганьби. Він, еллін, перетворився по суті на роботоргівця, й се вже виходило поза всілякі рамки пристойности та його місії. Вже за порогом він без будь-яких сподівань запитав:

— А що ж я скажу там, в Афінах? — І то було вже й не запитання, а зойк, сповнений жалю й розпачу. — Ніяких надій?

Басиліса Кіно тихим голосом заперечила:

— Надії є.

Він не бачив уже басилісиних очей, бо світло з екуса било йому в обличчя, та голос Кіно змусив Протаґора затриматися:

— Які ж надії?

Метек Гіпербол схвильовано дихав у нього за плечима. З кімнат, незважаючи на пізню пору, долинали голоси, та Протаґор до болю в зіницях удивлявся в затінене обличчя скіфської басиліси.

— Ти забув найголовніше, — сказала Кіно. — Те, що мій син — еллін.

Несміливе сподівання зігріло Протаґора, й він підняв руку:

— Хайре, басилісо!

Гіпербол сидів на терасі над самими ворітьми, мов справжній еллін: попивав червлено-вогняну пірру, втричі розведену водою, й дивився на вулицю. Він любив се місце, бо звідси було видно всю багатолюдну Ольбію, надто ж у такий надвечірній час, коли ольбіополіти, повертаючись із майстерень і ланів, рихтуються до вечері та спочинку після нелегкого дня. Будинок Гіпербола стояв над головною вулицею, що вела від Полунічного пілону1, де за посірілими від часу мурами з колись білого вапняка тяглися стели та пам'ятники некрополя, до головної площі — аґори. Се була одна з найкращих осель Ольбії, й метек пишався своїм домом. Бо навіть не кожен архонт і стратеґ мав такий дім, як у Гіпербола, ввесь вимуруваний з білісінького каменю, навіть зовнішні стіни, що правильним чотирикутником оточували двір, а перістиль був з рожевого в білу