Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

ми і йшли, взявшись за руки, але розділені між собою стіною, монолітом темряви, друзі, що присягли на вічну приязнь, а водночас такі далекі одне від одного, що й уявити не можна. Я її щойно поцілував, але мало радості дістав од того поцілунку; відчував її теплу долоню, але це мене вже не хвилювало, бо душею був у цей час далекий од неї. Вона це відчувала, бо мовчала, а тільки біля річки попросила її потримати, щоб могла помити ноги й озутися. І коли стала на високих підборах, зробилася раптом вища за мене, десь така, якою побачив її в алеї разом із тим хлопцем, і мені стало дивно, що оця принцеса (бо щось горде й величне з’явилось у ній, коли стала на високих підборах) чомусь стоїть біля мене, що я раніше в глибині душі сторонився її, а може, й гордував, а може, гордую й досі, бо вона не вельми розвинена, а ще любить танці і компашки. Але, незважаючи на те, я згодився стати опудалом на її городі, що мало б відганяти з того городу хижих чи жеровитих напасників-птахів. Це подразнювало мою гордість — ось причина моїх переживань! Отже, в глибині душі ми одне одним таки гордували: попри всі клятви, я був для неї бідолашка, а вона для мене дурненькою повітреницею, що не без кокетства грається в свої дівочі ігри.

Відверто кажучи, сьогодні мені не хотілося її проводжати; я б мав навіть похмуре задоволення покинути її на нічних вулицях, щоб самому якнайшвидше зачинитися у мушлі свого “я” чи як равлик утягтись у хатку й замуруватися, але цього вчинити не міг, отож ми йшли притемненими вулицями, бо вже погасли ліхтарі, й мовчали. Тільки біля самого свого дому вона спитала:

— Чи не здається тобі, що починаєш до мене приставати?

— Ні,— сказав я холодно.— Але одне мені треба, принаймні для нашої дружби.— Не вдавай, що ми з тобою пара.

— Інакше що? Закохаєшся? — вона засміялася.

Я мовчав. Тільки сопів голосно.

— А чого не питаєш, що то за хлопець, з яким танцювала?

— Мені нема до того діла,— сказав.

— Але ж стежив! — В Ларисиному голосі з’явився холод, навіть сарказм.— Стежив і ревнував.— Вона знову засміялася.— Нє, я люблю, коли мене ревнують!.. Сказати тобі, що то за один?

— Скажи, коли хочеш,— буркнув я, хоч мені жахливо хотілося довідатися, що то за один.— А не хочеш, не кажи...

— Один з моїх дурнів,— мовила.— Дивоглядний, стопроцентний, круглий, як м’ячик, бельбас. Один з моєї компашки.

— Дуже втішно, мадмуазель,— сказав я і поклонився, як середньовічний рицар.

— Коли іде повз вітрини,— продовжила Лариса, ніби не помітила мого єхидного жесту,— то зазирає в них, аби на себе помилуватися. А коли бачить дзеркало, завмирає біля нього й не може відійти.

— Наркіс,— сказав я, сакраментально, а може, ідіотично всміхаючись.

— Наркіс — це що? — спитала Лариса.

— Грецький юнак, закоханий сам у себе.

— Ну да, Накріс,— сказала вона і засміялася.— Я йому скажу, що він Накріс, а він подумає, що це щось непристойне й образиться, ха-ха! Треба якось запам’ятати. Накріс! Накріс! Класно!

— Не Накріс, а Наркіс,— поправив я.

— Забуду,— меланхолійно мовила Лариса.— Але він все одно не знає, правильно воно вимовлено чи ні. Наркіс! Наркіс! Це не від слова наркотик?

— Не знаю,— мовив я.— Скажи, ти зі своєю компашкою по-українському говориш?

— Ще чого! — сказала Лариса.— З довбаками треба говорити довбацькою мовою. Та й не мова це, а жаргон.

— Навіщо вони тобі, Ларисо? — спитав я, дивлячись у її загадкове й через це прекрасне обличчя.

— Мені це треба. Я до вас прийшла, бо тошно бути тільки серед дурнів, а до них іду, бо тошно бути тільки біля нудиків.

— Шукай собі і не розумних, і не дурних.

— Е, це ще тошніше! Від них здохнути можна! Ну, пока, Акакію Акакійовичу Добчинський!

Вона раптом нахилилася до мене, поцілувала в щоку й закрутила своїми знадностями, поспішаючи до парадного. Я дивився їй услід, і вона це знала. Дивився й думав, що забув спитати: а де і від кого вона навчилася правильно говорити українською? І чому це вона безвідмовно згодилася з Артуром, коли він пропонував членам братства скрізь і всюди сіяти українство. Цього я збагнути не міг.

13

Наступного дня прокинувся пізно. Тіло — ніби побите, ніби я вчора чи перепив, чи пережив важкі хвилювання. Батьків удома не було — на роботі. Я виповз на кухню й прочитав записку: снідати оладки з повидлом, варене яйце, какао. Обідати: борщ і печеню, яка стояла на ослінці, загорнена в газети, ковдру й материного хвартуха. Зрештою, пора було вже не снідати, а обідати, але я вирішив поснідати. Притяг старого програвана