Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

цього діла не існує пори й часу; може, й те таємне життя по-своєму відчувало осінь, бо мало підготуватися до зимового сну, а це ж такий клопіт і для того мають зробити стільки потрібного й необхідного. От вони й клопоталися, бо день для них — ніч, справжній день для них — тьма, бо в ній менше небезпеки.

Я побачив у глибині кущів вогонь, очевидно, Артур уже прийшов і встиг його запалити. Місце, де мали зійтися, було романтичне, зусібіч круті глиняні стіни, і тільки з того боку, звідки я йшов, а йшов дном відгалуження яру, було протоптано вузесеньку стежечку. Ну, от і вогонь, я помітив, що там сидять обоє, Славко з Артуром, сиділи на хмизі, на який було накидано леглого листя.

— Отже, нас, як завжди, троє,— сказав Артур, дивлячись на годинника — було за п’ять дванадцята.— Твоя дама прийде?

— Це важко вгадати,— сказав я.— Як циган ворожив...

— Такий у ній невпевнений?

— У жінці не можна бути впевненим,— сказав я.— До речі, навіщо було втягувати у братство і її?

— Але ж вона твоя дівчина,— мовив здивовано Артур.— Чи, може, ні?

— Вона моя дівчина,— відповів я сердито, але є ще один резон: міцна дружба може бути тільки між чоловіками.

Славко розреготався.

— Вони, мабуть, уже погризлися,— сказав.— А по-моєму, він має рацію.

У цей час ми почули над головою тріск гілляччя і шелест листя: хтось до нас пробивався. Звели насторожено голови й принишкли, бо тріск долинав не від стежки нагорі, а збоку. За хвилину над кручею звисла Ларисина голова.

— Агов! Як ви туди спустилися? — спитала вона.

— Стрибали! — мовив Славко й зайшовся сміхом.

— Хохмите? — спитала Лариса.— Де тут можна зійти?

— Не, справді стрибай,— сказав Артур і розставив руки.— Я тебе зловлю.

Ларисина голова зникла. Почувся тріск хмизу й шерех листя, яке розкидалось ногами,— Лариса пішла в обхід нашої ями. Я ж у цей час сидів мов задубілий. Те, що вона все-таки прийшла, мене чомусь непомірно вразило. Ні, ця дівчина все-таки незбагненна!

— Я тут! — мовила щасливо вона, підходячи до вогню й сяючи очима.— Це нічого, що я прийшла на п’ять хвилин пізніше? Заблукала! Добре, що почула голоси. Ви так кричите, що за кілометр чути.

— Це для того, щоб ти не заблудилася,— сказав Славко, і я помітив, що він дивиться на неї так ніжно, так тепло, ніби хоче розплавити. Лариса підійшла до мене і наставила щічку, і я мусив ту щічку поцілувати, хоч не скажу, що це було мені приємно — надто я супроти неї кипів.

— Привіт! — сказала Лариса й сіла до мене впритул. Відразу ж відчув, як від неї заструміло тепло і хотів відсунутися, але не посмів. До речі, прийшла вона сюди боса, тримаючи в руках туфлі на високому підборі, саме ті, в яких танцювала. Нагнулася і взулася, бо восени босим ходити — треба бути моржем.

— Годі жартів! — жорстко сказав Артур, і ми позамовкали, до нас ніби ближче присунулася темрява, і ми опинились у круглій світляній кулі, затулені від світу чорним склом ночі, що обгорнуло її і застигло. Лариса обійняла мене за плечі, і хоч я здригнувся на цей жест, але залишився нерушний. Артур підкинув хмизу до вогню, до речі, хмизу тут виявилося багато, очевидно, Артур наносив ще вдень. Славко замріяно завмер і вже не дивився на Ларису.

— Відсьогодні,— урочисто мовив Артур,— ми засновуємо таємне братство на вічну дружбу і даємо на те урочисту клятву. Чи всі згодні?

— Згодні,— сказали ми гарячим шепотом.

Артур вийняв листка паперу.

— Це проект клятви. Спершу обговоримо... Клянусь,— почав урочисто читати він,— що буду вірним членом братства до смерті, нікому не викажу і не зраджу його, а члени братства будуть пожиттєвими друзями моїми. Дбатиму за них при будь-яких обставинах і допомагатиму, де б я не жив, а коли порушу цю клятву, хай буду проклятий під цим небом. Обіцяю, що буду справжнім українцем і ніколи України не відречуся. Сіятиму українство, де зможу і як зможу, і хай це стане ділом мого життя.

— Але ж ти сказав, що наше братство не буде політичне,— мовив я.

— Казав,— відповів Артур.— Але будь-яка спілка — це вже діло політичне.

— Тоді давайте без останнього речення,— сказав Славко.— У кожного з нас, хай буде власне діло життя, яке сам собі обере.

— Згодна, щоб було так, як є,— сказала Лариса.

Я покосував у Ларисин бік, до речі, вона схильності до українства поки що не виявляла, хоч говорила українською мовою вільно й правильно. Що ж, може, й мав рацію Артур, втягуючи її в наше братство.

— Твоя думка,— подивився на мене Артур.

— Без останнього речення,— сказав я.