Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

у парк, аби поблукати алеями,— останнім часом мене вабило до самотніх гулянь, та й був я у віці, коли люди схильні до рефлектувань. Отож збирався мило, по-осінньому порефлектувати, але мені це не вдалося, бо в глибині алеї, ближче до залюднених місць, я побачив дівчину, надзвичайно схожу на Ларису, і це мене б не вразило, коли б не була вона із високим, струнким і гарним білявим хлопцем, десь таким, як зображають німецьких арійців. Я пішов слідцем за ними, по-дурному схвильований і насторожений: парочка мило розмовляла. Лариса була в темній вузькій спідниці, в туфлях на високому підборі (я відразу ж подумав: чи збирається вона в тих туфлях блукати по зарічних горбах та ярах?), у червоній кофтині, а волосся мала зачісане на “кінський хвіст”. Була гарна, струнка, фігурна і якась безмежно від мене віддалена,— вони ввійшли в людну алею і подалися в бік танцмайданчика. Перед цим пройшов дощ, людей на танцмайданчику було мало, але оркестр уже грав, і я мав змогу, завмерши в сутіні, бачити, як граційно й гарно ця пара кружеляє в оточенні таких самих, як вони. Не втримався, підійшов до зеленої загорожі і притисся обличчям до щілини між дощок. Усе в мені колотилося: чи від заздрості, що я сам так ніколи не міг би повести в танці дівчину, чи від ревності, чи від образи-здивування. Зрештою, Лариса постійно підкреслювала, що вона таки моя подружка, і я почав уже до цього звикати, навіть інколи думав про неї перед сном цілком сентиментально. Тепер же стояв, облитий холодом, із твердим наміром більше ніколи не мати з нею ніякого діла, але поки що ніякого діла зі мною не мала вона: дивилася на свого гарного напарника замлоєним, мені здалося, закоханим поглядом, і вони кружляли, легкі, граційно-розкуті й цілком поглинуті одне одним. Я ж був ніби облитий помиями і не мав сили відірватися від своєї щілини, не мав сили не відчувати своєї неповноцінності, ницості й малості, бо таки був пошитий у дурні, а це нікому не буває приємно.

Танець закінчився, хлопець обійняв Ларису за стан і повів до лавочок, а вона завернула до нього голову й дивилася із легкою, мрійною напівусмішкою — ніколи ще не здавалася вона мені такою гарною, але й недоступною, навіть чужою. Парочка сіла поруч, тісно один до одного притулившись і почала мило вуркотати, а я зібрав силу, щоб таки відірватися від щілини й піти геть, але знову-таки не міг не озирнутися: музика знову грала, й та чудова пара захоплено й граційно закружляла між інших.

“Отже, наша затія з братством,— подумав я,— це тільки міраж, ясна річ, вона й не збиралася до нас приходити”. Але Бог із нею — мені було жаль тільки Славка, який через дурну Артурову забаганку мав сам дертися по кручах на костурах — про це ми якось не подумали, а Славко, звичайно, щодо цього й не заїкнувся, він був у таких справах дразливо-самолюбний. Треба було б організувати те зібрання в мене в підвалі, тоді й Лариса б прийшла,— ні, Артур характером трохи жорсткий.

Я довго блукав закутковими алеями, полохаючи парочки, які обіймалися,— на душі мені було кисло. Думки весь час наверталися до Лариси, я відбував із нею якісь цілком дурні розмови, в чомусь їй докоряв, на щось сердився, аж поки мені самому не стало смішно — попри все я її ревнував. Ні, не міг до кінця збагнути цієї дівчини, вона до нашої компанії не дуже підходила, коли не сказати — зовсім не підходила, але чому тоді Артур повів балачку про братство при ній? Куди менше було б клопоту обходитися в цьому без жіноцтва, як це робили запорожці,— а може, раптом подумав я, сидячи на лавочці біля паркової кручі й смалячи одна за одною цигарки, і Артур таємно в неї закохався? Вона ж з усіма нами гралася, як досвідчена кокетка,— оце, очевидно, і складало її до нас, нудиків, як називала, інтерес. Бо в суті своїй була дівчина смілива, навіть трохи відчайдушна і, здається, зовсім незле почувалася саме в хлопчачій компанії. Можливо, вона з тих дівчат, подумав я, котрі виростають між хлопців, як курча між каченят, і яким дівоче товариство відразливе.

Було пів на дванадцяту, музика на танцмайданчику затихла півгодини тому, і парк лишився тільки пристановищем для парочок. Я зійшов із гори в долину, в альтанці на скелі теж обіймалася парочка, в долині під скелею стояла ще одна, назустріч із завулка йшла третя, біля річки на траві бовваніла четверта, на дощатому мості стояло їх ще кілька — ніби це була ніч для парування, всі-всі сьогодні парувалися, тільки троє диваків вирішили забитись у глибину ночі і запалити свій наївний, смішний вогонь, ніби вони не були друзями до того і ніби їм так конче треба було для ствердження тієї дружби ще й клятви. Я думав, що однією із парочок у цій ночі парування є і Лариса зі своїм хлопцем — десь вони застигли у млосному єднанні, і світ для них перестав існувати. Вона з увагою вдивляється в нахилене над нею зосереджене обличчя, сп’яніле від цієї тьми, подиху осінніх дерев, шелесту листя, котре опадає й уже опалого, присмаку гіркого й таємного. Пішов під круту, зарослу кущами гору, хапаючись за гілки, і від гілок легко відвалювалося листя, як розмокла глина. Я взяв того листя повні жмені і втулив у нього обличчя, дихаючи й упиваючись жовтим тліном, сутінковими ароматами, замішаними на місячному світлі, бо місяць, здається, і творив оцю загадкову ніч, пануючи над світом і розсипаючи міріади ламких, блідих лапок-променів, пробиваючи тими променями здивовано зведені до себе очі.

На горі озирнувся: місто палало тисячею вогнів. Мигали лискавиці від трамвайних дуг, по вигнутій, обтиканій ліхтярями вулиці котилися іграшкові авта — одні вкочувались у місто, а інші з нього викочувалися. Я пішов росяною травою, мочачи взуття і холошви штанів, довкола все причаїлося й завмерло, але в заростях, куди я мав ступити, чулися обережні шерехи — ішло там таємне, приховане життя, очевидно, точилися свої пристрасті, змагання, вбивства — невидимі нічні істоти розмножувалися, паруючись перед цим, а може, це тільки людям для