Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Правта? — спитав барон.
— Звичайно, пане. Підкова, піднята на вулиці, привела префекта поліції до викриття пекельної машини[50]. Отже, якби ми сьогодні вночі поїхали у фіакрі до пана де Сен-Жермена, то і йому було б незручно, якби ви до нього зайшли, і вам, якби вас побачили дорогою.
— Це правта, — сказав барон.
— Ах, це найспритніший зі спритних, заступник правої руки Фуше — славетного Корантена, якого вважають за незаконного сина Фуше, — кажуть, що він його породив, бувши священиком. Та це дурниці, Фуше вмів бути священиком, так само як і бути міністром. Так ось, цю людину ви не примусите працювати менше ніж за десять тисяч франків... Подумайте про це... Але ваша справа буде зроблена, і добре зроблена. Я муситиму попередити пана де Сен-Жермена, і він призначить вам рандеву в такому місці, де ніхто нічого не побачить і не почує; адже він ризикує, займаючись поліційними справами для приватних осіб. Та чого ви хочете!.. Це чесна людина, перший з людей, людина, що зазнала багато переслідувань — та ще за те, що рятувала Францію! Як і я, як і всі, хто її рятував!
— Топре, ти мені напишеш про час рантефушки, — сказав барон, усміхаючись своєму плоскому жартові.
— Пан барон не хоче посріблити мені ручку?.. — сказав Контансон принижено і разом з тим загрозливо.
— Шан, — крикнув барон садівникові, — піти спитай у Шорша твадцять франків і принеси мені.
— Якщо пан барон не має інших відомостей, крім тих, що дав мені, я все ж таки сумніваюсь, щоб той майстер міг щось зробити.
— У мене є ше інші! — сказав барон з хитрим виразом.
— Маю честь попрощатися, пане барон, — сказав Контансон, взявши двадцятифранкову монету, — буду мати честь прийти сказати Жоржу, куди пан повинен приїхати ввечері, бо в політиці та в поліції ніколи не слід нічого писати.
“Тивно, які ці молотці тотепні, — сказав до себе барон, — це в боліції сjвзім як уф аферах”.
Залишивши барона, Контансон спокійно попрямував з вулиці Сен-Лазар на вулицю Сент-Оноре в кафе “Давид”. Він зазирнув у вікно і побачив старого, що був там відомий під ім’ям татуся Канкоеля.
Кафе “Давид” на вулиці де Ла Монне, на розі вулиці Сент-Оноре, мало протягом перших тридцяти років цього століття своєрідну славу, хоч вона й обмежувалась так званим кварталом де Бурдонне. Тут збирались старі колишні негоціанти і великі комерсанти, які ще вели справи: Камюзо, Леба, Тільєро, Попіно, а також кілька домовласників, як-от татусь Моліне. Можна було зустріти там зрідка старого Ґільйома, що приходив з вулиці дю Коломб’є. Там точилися розмови про політику — проте, з обачністю, бо погляди кафе “Давид” були ліберальні. Там розповідали місцеві плітки, — адже люди відчувають велику охоту глузувати один з одного!.. Це кафе, як і всі кафе взагалі, мало свого оригінала в особі татуся Канкоеля, що приходив туди з 1811 року і здавався настільки схожим з чесними людьми, які збирались там, що ніхто не боявся говорити про політику в його присутності... Іноді цей старигань, що часто викликав жарти постійних відвідувачів своїм недоумством, зникав на місяць чи два, але його відсутність приписували завжди нездужанню або старості (бо вже в 1811 р. йому можна було дати понад шістдесят років), і це ніколи нікого не дивувало.
— Що з татусем Канкоелем? — запитували касиршу.
— Здається мені, — відповідала вона, — що одного прекрасного дня ми дізнаємось про його смерть із “Дрібних оголошень”[51].
Вимова татуся Канкоеля виразно свідчила про місце його походження; він казав “естатуя”, “еспеціальний”, “побулярний” і “тюрський” замість “тюркський”. Його ім’я походило від маленького маєтку під назвою Канкоель (це означає в деяких провінціях — “хрущ”), в департаменті Воклюз, звідки він приїхав. Нарешті почали називати його просто Канкоель замість де Канкоель, і старигань не сердився: дворянство, на його думку, вмерло 1793 року; зрештою, маєток Канкоель йому не належав: він був молодшим членом молодшої лінії. Костюм татуся Канкоеля тепер здався б дивним, але з 1811 до 1820 року він нікого не дивував. Старий носив черевики зі сталевими гранчастими пряжками, шовкові панчохи з білими й синіми поперечними смужками, короткі шовкові штани з овальними пряжками, схожими на пряжки черевиків. Біла вишивана жилетка, старий фрак із зеленувато-каштанового сукна і сорочка з плісированим гладким жабо доповнювали цей костюм. На середині жабо блищав золотий медальйон, в якому крізь скельце видно було малесенький сплетений з волосся храм, — одна з тих чарівних сентиментальних дрібниць, що заспокоюють чоловіків так само, як опудало лякає горобців. Чоловіків у більшості випадків лякають і заспокоюють дрібниці. Штани татуся Канкоеля підтримувались пряжкою, яка, за модою минулого століття, стягувала їх вище живота. З пояса паралельно звисали два сталеві ланцюжки, що складалися з кількох тонесеньких рядків і закінчувалися пучком брелоків. Білий галстук застібався ззаду невеличкою золотою пряжкою. Нарешті голова, білосніжна й напудрена, ще 1816 року оздоблювалась муніципальним трикутним капелюхом, якого носив також і пан Трі, голова трибуналу. Цей капелюх, такий дорогий для стариганя, татусь Канкоель замінив недавно (він думав, що мусить зробити цю жертву добі) бридким круглим капелюхом, проти якого ніхто не наважувався виступити. Маленька косиця, стягнута стрічкою, викреслювала на його спині напівкруглий слід, де бруд зникав під тонким шаром пудри. Зупинившись на визначній рисі його обличчя — на носі, горбкуватому, червоному, гідному фігурувати на блюді з трюфелями, ви подумали б, що цей чесний старий — роззява, що він має простодушний, придуркуватий і дуже лагідний характер, і були б обдурені ним так само, як і всі в кафе “Давид”, де ніхто ніколи не придивлявся до спостережливого лоба, до сардонічних губ і холодних очей цього старого, порочного
