Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

сухорлявий, Контансон мав ту діогенівську безтурботну фігуру, що ніколи не згинається в шанобливих поклонах. А які коментарі до його життя — для тих, хто вміє читати, — написані на його костюмі!.. Що то за штани!.. Штани шпига, чорні й блискучі, як матерія під назвою “креп”, з якої шиють адвокатські мантії! Жилетка куплена в Тамплі, але з шалевим коміром і вишивана!.. фрак чорний, з червонуватим відтінком!.. І все це почищене щіткою, більш-менш чисте, прикрашене годинником на ланцюжку з фальшивого золота. На плісированій сорочці з жовтого перкалю блищала шпилька з фальшивим діамантом. Бархатний комірець нагадував ошийник каторжника і підпирав червоні, немов у караїба, складки шкіри. Циліндр блищав як атлас, але з тульї можна було б натопити на два каганці сала, коли б який-небудь бакалійник купив його на перетоплювання. Мало перерахувати всі ці деталі, треба ще вміти відтворити ту надмірну претензійність, якої надав їм Контансон. Було щось надзвичайно кокетливе в комірі фрака, в тільки що начищених чоботях з підошвами, що просили їсти, — чого не може відтворити жоден французький вислів. Одне слово, щоб дати якесь уявлення про цю мішанину різноманітних відтінків, треба сказати таке: спостережлива людина зрозуміла б з вигляду Контансона, що, якби він був не шпигом, а злодієм, все це лахміття, замість викликати посмішку, примусило б здригнутися від жаху. Зважаючи на костюм, спостерігач сказав би: “Ось негідник, що п’є, грає, має пороки, але не напивається, не шахрує; це не злодій, не вбивця”. Контансона справді не можна було визначити, поки не спадало на думку слово “шпигун”. Ця людина займалась стількома невідомими професіями, скільки є відомих. Тонка усмішка його блідих губ, блимання зеленуватих очей, гримаска його плоского носа свідчили, що він був не дурень. Обличчя його було жерстяне, мабуть, і душа була подібна до обличчя. Тому міни на його обличчі були скоріше гримасами, викликаними чемністю, ніж виявом його внутрішніх почуттів. Він лякав би, якби не смішив. Контансон, один із найцікавіших продуктів того шумовиння, що спливає на поверхню паризького казана, де все шумує, намагався бути насамперед філософом. Він без гіркоти казав:

— У мене великі таланти, але таланти одержуєш даром; це однаково, якби я був кретином!

І він засуджував себе, замість того, щоб звинувачувати інших. Чи багато знайдеться таких незлостивих шпигів, як Контансон?

— Обставини проти нас, — казав він часто своїм начальникам, — ми могли б стати кришталем, а залишаємось піщинками та й край.

Його цинізм щодо одягу мав певне значення: дбаючи про свій звичайний одяг не більше, ніж актори, він був незрівнянний у переодяганні, у гримі; він міг би навчити самого Фредеріка Леметра[49], адже він міг, якщо треба було, ставати навіть денді. Напевне, колись, за молодих років, він належав до розбещеного товариства відвідувачів веселих домів. Він висловлював глибоку антипатію до кримінальної поліції, бо належав за часів імперії до поліції Фуше, якого вважав великою людиною. Після скасування міністерства поліції він вирішив, за браком кращого, взятися до справи торговельних арештів, але його всім відомі таланти, його спритність зробили з нього цінне знаряддя, і анонімні шефи політичної поліції залишили його ім’я в своїх списках. Контансон, так само як його товариш, був тільки одним зі статистів драми, де перші ролі належали їхнім шефам, коли йшлося про політичну роботу.

— Йдіть геть! — сказав Нюсінжен, жестом відпускаючи секретаря.

“Чому ця людина живе в палаці, а я в мебльованій кімнатці? — казав до себе Контансон, — він тричі обкрутив своїх кредиторів, він — злодій; я ніколи не вкрав і шага. Я талановитіший за нього”.

— Гонданзон, мій люпий, — сказав барон, — фі фідурили ф мене тисяшу франків.

— Моя коханка заборгувалась богові і чортові!..

— Ти маєш коханку? — скрикнув Нюсінжен, дивлячись на Контансона з захопленням, змішаним із заздрощами.

— Мені тільки шістдесят шість років, — відповів Контансон, немов людина, яку порок зберіг молодою, даючи фатальний зразок для інших!

— А що фона ропить?

— Вона допомагає мені, — сказав Контансон. — Коли чесна жінка полюбить злодія, то або вона стає злодійкою, або він — чесною людиною. Я залишився шпигом.

— Топі сафжди треба гроші? — спитав Нюсінжен.

— Завжди, — відповів, усміхаючись, Контансон, — мені личить бажати їх, як вам — заробляти: ми можемо порозумітись: ви накопичуйте, а я берусь витрачати. Ви будете колодязем, я відром.

— Хочеш саропити панкнот у п’ятсот франків?

— Навіщо питати! Та я ж дурень — адже ви запитуєте мене не для того, щоб виправити несправедливість моєї долі!

— Совзім ні, я додаю його до панкнота в тисяшу франків, що ти ф мене взяв; значить, я тобі даю тисяшу п’ятсот франків!

— Добре, ви мені даєте тисячу франків, які я взяв, і ви додаєте п’ятсот франків.

— Прафда, так, — сказав Нюсінжен, кивнувши головою.

— Це все ж таки становить тільки п’ятсот франків, — незворушно сказав Контансон.

— Витрати?.. — казав барон.

— Прибутку. Добре, а на яку ж цінність пан барон міняється?

— Мені сказали, шо в Парижі є шоловік, статний снайти шінку, яку я кохаю, а ти снаєш атресу... Отне слово, майстер жбигунства.

— Це правда...

— Ну, тай його атресу, і ти матимеш п’ятсот франків.

— Де вони? — жваво спитав Контансон.

— Ось фони, — сказав барон, витягаючи банкноту з кишені.

— Ну, давайте, — сказав Контансон, простягаючи руку.

— Таю, коли ти таєш! Ітьмо потифитися на того шоловіка, і ти маєш гроші, бо ти міг пи продати мені пагато атрес за цю Ціну.

Контансон засміявся.

— Справді, ви маєте право так думати про мене, — сказав вів, немов картаючи себе, — чим огидніше наше становище, тим більш треба чесноти. Та, бачите, пане барон, покладіть шістсот франків, і я вам дам добру пораду.

— Тафай, і покладись на мою шетрість...

— Я ризикую, — сказав Контансон, — але я граю велику гру. В поліції, бачите, треба пробиватись потайними ходами. Ви