Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Не знаю і не дізнаюся, якщо це не гріх — що думав про нього так. Якщо ж я скоїв цим зло, мені про те скажуть, коли надійде час.
І чи у мечеть я пішов через батька, чи через Аллага? Тому, що батько на мене не дивився, чи тому, що я відкрив у своєму серці Бога? Мене звати Салко, і мені було б легше, якби я знав чітку відповідь. А що довше чекаю, то більше упевнююся, що я її не знаю.
Я не звинувачую його, що замкнув мене в будинку і що не пускав до медресе. «Відпусти його, старий, нічого вже не виправиш», — говорив йому Файко. «Е ні, я його не випущу, тільки через мій труп він піде до мечеті», — відповідав йому батько. Мені не боліло, я не вибухав гнівом через те, що батько не пускає мене до Бога, ні, мені навіть якось приємно було. Йому не байдуже до мене. Я для нього такий же, як Файко та Санела, тільки раніше цього не видно було. Він, бідолаха, не зрадив жодного з нас трьох, це тільки ми, кожен по-своєму, зрадили його і те, у що він вірив так палко, як мало хто з мусульман вірить у Бога. Файко спився, Санела поїхала, а я таємно навернувся до Бога. До Того, хто для мого Хамдо існував тільки як невидиме непорозуміння, що стане між ним і Партією. А мати — мати робила все те саме, що й інші матері. Дбала про дітей та про дім, і ще про сусідів, щоб усі з усіма були в добрих стосунках, і щоб на наш будинок ніхто не глянув лихим оком. Робила усе, що роблять у нормальні часи. І вдавала, ніби нічого не бачить, коли часи перестали бути нормальними.
Ось, моя Фікрето, до чого ти дожилася: народила вбивцю! Ох, Фікрето, дитино моя, якби ж ти знала, що в тебе під серцем росте, було б тобі піти до доктора Ваґнера, отого німця з Маріїн-Двору, і сказати: витягни це з мене, чоловіче Божий! Немає Бога, Фікрето, бо якби він був, не допустив би, щоб син батька убив, і тобі не дав би такої дитини. Ти ж у житті ні на кого криво не глянула…
Так мені говорили жінки, а я мовчала й не відповідала. Знала, що кажуть вони це не з добрим серцем, смакують моєю бідою. Плямкають вустами, ніби рахат-лукуму наїлися. Я б сказала їм: то не мій син убив, мого сина звуть Файко, а вбив хтось інший. Той, хто опинився в мені випадково, народився випадково і крутився коло мене, але ніколи, жодного дня, не був моєю дитиною! Так би я їм сказала, і це була б правда, але не скажу, бо їм наймиліше почути від мене щось таке. Тому й говорять мені оте все, і постійно думають, і від їхніх думок аж Требевич стугонить, не те що моя голова, у якій пульсує: «Зречися його, Фікрето, зречися його, Фікрето!».
Ні, не зречуся, хоч він переді мною ніколи й не заплакав, не пригадую навіть, щоб хоч раз матір’ю мене назвав. Не пам’ятаю, щоб узагалі кликав мене, щоб я була йому потрібна. Салко. Прокляття моє, зректися його я не можу, бо він — не мій. Моє тільки це горе і ще оті двоє інших дітей, аби були мені живі-здорові.
Так, я часто думала в ці місяці, чому його такого мусила привести у світ. Чи знайшла відповідь? Ох, я перебрала безліч варіантів. І такі, що на старості мали б мене до Бога навернути. Але все-таки думаю: якби-то Бог існував, хіба сповістив би мене про своє існування отаким злом? Гадаю, ні. А коли й так, коли й існує Він, тоді нехай чує з неба, як Фікрета його проклинає. Я не лаятимуся, ніколи не лаялась, але могла б, і це було б від серця. Аби ж тільки знала, що Бог є.
Скоріше правда те, що кажуть старі люди: серед великого щастя завжди з’являється той, хто перетворить його на велике нещастя. Часом йому це вдається, часом ні.
Салкові вдалося. Добра наша держава не повідомляє нам, де його могила. Бо якби повідомила, я б завжди знала, в яку сторону світу не повинна повертатися. З моїм Хамдо я познайомилася на молодіжному будівництві. Будувалася дорога, я була молодою бригадиркою, а він — командиром усіх сараєвських будівельників. З цілої Югославії молодь з’їхалась, а Сербія гарна була ранньої осені, палахкотіли ліщина і дерево сумах у горах, текла річка Морава, красивіша за всі боснійські річки, а люди були добрі й гостинні, приймали нас як рідних дітей. Від самого початку між нами склалося своєрідне змагання. Кожна бригада мала свою ділянку, і ту, котра пробивалася найдалі, оголошували найкращою. Белградці копали як навіжені, бо ж сором, що молодіжне будівництво у Сербії, а вони не будуть найкращими. Заґребчани на будівництво відрядили самих мужичур: по два метри хлопці, яким би стало сили й Транссибірську магістраль прокласти, а на всіх нас, на решту, вони поглядали звисока. Мовляв, ми й культурніші за вас, і копаємо краще. Тільки словенці не напружувалися надміру. За п’ять днів зрозуміли, що перемогти не зможуть, то й махнули рукою на дурну роботу. Для них будівництво радше правило за екскурсію. А наша ділянка була найважча: найбільше скель і скрізь провалля — загинеш, якщо не пильнуватимеш, куди ногу ставиш. Мабуть, розраховували, що ми з цим не впораємося і не станемо найкращими.
Однієї ночі перед відбоєм Хамдо зібрав усю сараєвську бригаду. Став перед нами й каже: «Де велися найважчі бої Народно-визвольної війни? Де були й де лишилися Козара, Неретва, Конюх і Сутєска[68]? Де кожна п’ядь землі залита партизанською кров’ю? Яку соціалістичну республіку товариш Тіто назвав колискою братерства і єдності? Як називалося місто, в якому Гаврило Принцип вистрілив у серце монархії?..». Не каже Хамдо, що робити, як поводитися і скільки кубометрів землі треба нам прокопати. Тільки ставить запитання, і з кожним запитанням нам усе ясніше стає, що маємо робити. А я, маленька, білява, зовсім дівчинка у два вершки, дивлюся на нього, слухаю, і
