Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

і дивиться перед собою, а якщо колись і мав дещицю розуму, то ті сури коранські з нього все висотали. Я не проти віри, боронь Боже, знаю добрих людей, які ходять до мечеті, і серед моїх клієнток є жінки, що усі п’ять намазів справляють, та й шостий би справляли, якби їм ходжа приписав, є й такі, що до церкви ходять, — усе це добропорядні жінки, хороші клієнтки, я б ніколи проти них і слова не сказала і проти церкви та мечеті теж не сказала б; але якщо та віра така хороша, чого ж вона Салко від зла не відвернула, — навпаки, навернула його на лихе? Про це я вас питаю і суддю теж питала про це. Та все дарма: не знає він, тільки думає, що здатен розсудити. А насправді не може нікому присуду винести, особливо Салкові, який сидить спокійний — навіть долоні не спітніли. Та віра так зробила, що в ньому навіть страху більше нема. А що таке людина без страху? Акула! Ось що таке людина без страху.

Нема такого суду, що виніс би присуд синові, який убиває батька. І не один раз ударив його сокирою, а більше п’ятдесяти разів. Стільки слідчі змогли нарахувати, а скільки загалом було — невідомо. Він рубав мого Хамдо, ніби це пень у лісі, а не його рідний батько. Нема такого суду, що міг би його за це покарати. Якщо б існував Бог, то й він би після такого навіки відвернувся від людей.

А брата мого звати Файко. Цього я точно не забуду. Та й своє ім’я мені легше пам’ятати, коли воно до його імені так пасує. Файко і Салко. Чим не рима з народної пісні? Добрий був до мене мій Файко.

Коли хтось, як ми були малі, бив мене у школі, Файко негайно прилітав з горішнього поверху, де навчалися старші класи. І питав: «Хто це був, я зараз щелепу йому розвалю?». А коли я не хотів казати, хто на мене напав, він інших випитував, брав за горло, все догори дриґом перевертав, бо його братана зачепили. Мені це не дуже подобалося, інших теж били, а в них не було старших братів, але я його любив саме таким. Коли в першому класі нас водили дивитися фільм «Бошко Буха»[63], я все казав: «Ось таким би й мій Файко був, якби завтра війна почалася!». Який би партизан не з’являвся на екрані, я знай повторював те саме. Показують Сіроґойно[64], а я знову: «Ось таким би й мій Файко був, якби завтра війна почалася!». Однокласники сміялись, але ніхто нічого не наважувався мені сказати. Вони боялися Файко, хоч і знали, що я не жаліюся йому, коли хтось мене зачіпає.

Та після того, як Файко пішов у гімназію, для мене настали чорні дні. Кожен, хто боявся брата, тепер підходив, аби бодай ляпаса мені вліпити. Однокласники цупили в прибиральниці відро, дзюрили в нього, поки не наповниться по вінця, чекали кінця уроків, щоб я вийшов надвір, а тоді з вікна виливали на мене ту сечу. Ось так розважалися. Правду кажучи, я не знаю, чи образився на них хоч раз. Я йшов додому весь у сцяках, мене обнюхували собаки, циганчата затискали пальцями носи, а я думав про те, що залишився зовсім сам, і мені хотілося плакати. Отак одного разу в моїх думках з’явився Бог. Не знаю як. Просто я згадав про нього, і мені стало легше. Я знав, що ні батькові, ні матері не зможу нічого розповісти. Вони б не сердилися, не сварили б мене, але я знав, як подивилися б на мене. Як тоді, коли ми їхали на море і край дороги конав пес, якого збило авто. Права половина тіла розтрощена, лапи відірвано, розчавлено півголови, але песик намагається підвестися. І не розуміє, чому не може. Дивиться на нас одним уцілілим оком, видно, як міркує, що важливіше: якнайскоріше звестися на ноги й побігти чи помахати нам хвостом, щоб нагодували. Я запам’ятав, як мій батько дивився на того собаку. Так само подивився б і на мене, якби я сказав, що мене осяяло Господнє світло.

Був я Салко і залишуся Салко, аж поки не прийдуть по мене і не віднесуть до підніжжя Його престолу. Потім — буде, що буде. Не знаю або не пам’ятаю, чи зберігають люди в раю свої імена. Кажу так, хоч і не знаю, чи для раю я достатньо добрий, та все ж його сподіваюсь. А доти маю пам’ятати, що я Салко, щоб міг сказати, якщо мене запитають, адже обличчя більше не маю, тож і неможливо буде впізнати мене в обличчя. У строю було дванадцятеро людей. Я їх бачив, перш ніж мені зав’язали очі. Дев’ять пістолетів було заряджено холостими, а в трьох були справжні кулі. Ті, хто вбивали, не знали, що вбивають. Їм сказали стріляти в серце, але один хотів знати напевне, що вбив мене, тому стріляв у голову. І так, у його пістолеті була бойова куля. Я лежав і виразно чув, як командир кричить на державного зрадника, що стріляв у голову. Але я не знав, хто саме це був із тих дванадцятьох. Знала лише одна людина. І знала, чому так вчинила. Я йому пробачаю, хоч він і завдав мені клопоту: тепер мушу пам’ятати, що я Салко. Файків брат. Він стріляв мені в лице не від гніву чи злості, а тому, що не мав в серці Бога, хай яким би іменем його кликав, тому й не знав, що помста — не людська справа. А помститися він хотів тому, хто вбив рідного батька. Не знав нічого, бідолашний, але дізнається, коли надійде на це час. Час для кожного надходить і для нього надійде. Людина не помиляється, коли пробачає. Ніколи. Обов’язком є пробачити навіть найгіршому з найгірших. Доброта — подарувати пробачення, радість — прийняти пробачення. Сподіваюся, що й мені батько пробачив, перш ніж із душею розпрощався — по-своєму, по-комуністичному пробачив, — що свій значок із Тітовим підписом уже не міг носити так, як колись. Я Салко, і його пробачення потрібне мені навіть тут, де я зараз є, чи де мене нема, бо без того я наче зі свинцю відлитий, і ті, що без людського пробачення мене в небо нестимуть, добре натомляться.

Він брат мені, і зректись його я не можу. Маю чотирьох синів, а якщо