Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

Отже загадка виявилася проста. Цікаво й те, що гетьманша того шлюба схвалила; більше того, я знайшов копію її листа до чернігівського архієпископа, в якому Юліана Василівна рішуче вимагала учинити із згаданим ігуменом сатисфакцію за оганьблення дому нашого. В окремій цидулі, написаній власноручно із Глухова 13 липня 1729 року, Юліана Данилова Апостолова, гетьманова, як вона підписалася, сповіщала, що справа швидко владиться, і радила дідові зайве не перейматися, як це було з тими скупими нечестивцями (читай: Бороздами). Не зовсім ясно тільки, чому в цей шлюб утрутився ігумен.

Варвара однак мала відповідь і на це.

– Бо вони хотіли, щоб він їх повінчав.

– А хіба не досить було б священика?

– Не знаю, – мовила сестра. – Можливо, захотіли урочистішого вінчання. Татусь про це не розказував.

Можливо, татусь розповідав про все Варварі під час полювання, в яке брав тільки одного супутника – улюблену доню. Зрештою, це не так важливо, а важливо, що шлюб таки відбувся, а 13 квітня 1730 року народився хлопчик, якого назвали Іваном і котрий через певну кількість років став єпископом під іменем Йоасаф, який прожив многотрудне життя, володів багатьма талантами й розумом, але мав важку і химерну вдачу, зрештою, рано здобувши високе становище, рано від світу відійшов – про нього напишу далі окремо.

Отже чернець не хотів, аби дід та баба одружилися, а перша їхня дитина таки стала ченцем – хто зна, чи є який зв’язок між цими фактами, але часом думаю, що це певним чином могло віддзеркалювати тодішній стан душі нашого діда; можливо, трохи почав западати у відчай і багато молився Богу, щоб своє місце під сонцем таки відшукати. Зрештою, через чотири роки після цієї події високий патронат, що його мав дід, обірвався – гетьман помер у Сорочинцях і там похований; маєтки, що належали гетьманській булаві, були через ліквідацію гетьманства відписані на імператорську величність Анну Іоаннівну; у гетьманихи, яка тепер підписувалася "удовствуюча гетьманова", відібрали навіть волів та коней, і вона не мала на чому й виїхати; зрештою, випросила за чоловікову службу пансіон і з того й доживала віку. Не можна при тому не подумати, що Борозда, поставившись із засторогою до споріднення із гетьманом, мав бездоганний нюх – ось чому так докладно розпитував Петра Григоровича про його власні маєтки та бочівку золота: світ уже тоді був нетривкий, що добре знали й відчували всі. Тому Петрові Григоровичу не залишалося нічого іншого, як шукати за службою, адже власного гнізда-фортеці збудувати він тоді змоги не мав. Отож і кинувсь у вир воєн та служб, ніхто вже йому допомогти не міг, відтак за місце під сонцем треба було воювати, ба й проливати кров – дід і справді був кілька разів поранений.

Можу собі уявити відтак, із яким натхненням та самовіддачею він будував, коли до того з’явилася можливість, свою фортецю між густих лісів та боліт. Місце, вибране ним, було невеликим природним узвишшям, отже сухе, й ґрунтові води не підходили до фундаментів, які клались у чистий пісок, відтак і піску не треба було завозити; були тут і невеликі виходи скельки, яку було розбито на бут. У лісі вирубано особисто вимічені Петром Григоровичем дуби, їх зрізали й перевезли як колоди певного розміру; відтак побудували тертичні стани й тертичники зранку до ночі пиляли їх на масивні дошки. Для легших дощок використовували березу та граб. Вапно, залізо для покрівель і цвяхи довелося закупити, хоча цвяхів уживали небагато, бо колоди вкладались у зруб, а важкі дошки кріпилися дубовими таки шпонами. Тертичниками працювали власні піддані, при тому за плату, мурарів, вапенників та бляхарів, сницаря, маляра із підмайстрами привезли на підряд. Будував церкву й дім, власне керував роботами, звісний у нашому краї майстер Кирило Піддубець; церкви й доми його роботи розсипано в довкіллі, у них можна визначити певний вироблений смак, що цілком відповідав смакові замовників, тобто споруди виходили кремезні, міцні, надійно покладені – будували не тільки для себе, а й для прийдешніх поколінь. Петро Григорович виклав на те будівництво всі власні кошти, які зумів зібрати проздовж життя, він не довіряв управителям, а сам носився на сірому коні по лісах та дорогах, сам відшуковував майстрів, наймав їх і видавав платню, навіть указував будівничому Кирилу, якої форми має бути та чи інша частина дому чи церкви. Але Кирило, як оповідають, збунтувався і сказав дідові гостро:

– Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь! – і готувався від’їхати геть.

І який гострий та гордий вдачею був дід, але знайшов у собі розума завернути майстра і вже в його справи не втручався, і то тому, бо цей майстер бував так само скажений у роботі і так само не терпів, коли йому вказували, – вважався за місцевого будівельного таланта, такі ж були і сницар та маляр. Отож саме цим трьом дід дав повну волю у їхньому творенні.

Відтак на його очах почало відбуватися те чудо: колоди, дошки, каміння, цегла (цеглу дід виготовляв сам, заклавши цегельню), вапно, бляха, пісок із безформних куп почали вкладатись у чудові споруди; Петро Григорович не шкодував людям ані їжі, ані пива, ані горілки, приклавши до того й достатню винагороду (все це було закріплено на папері, і я мав змогу те все побачити) – і всі запрацювали влад і віддано; відтак щодня перед вечором Петро Григорович мав змогу, вмивши закіптюжене лице, задоволено пройтися будівництвом і переконатися, що все йде якнайкраще, що церква стала вища, так само й дім, і що вони поступово набувають того вигляду, навіть ліпшого, як йому мріялося. Отоді, як уявляється мені, на спокійному, вмитому дідовому обличчі й заквітала задоволена всмішка, а коли майстри, звівши на домі й церкві, які будувалися одночасно, крокви, виставили на них ритуальне деревце та снопа польових квітів, дід влаштував справдешнього бенкета, зарізавши для того двох бичків, і скількись там курей та гусей, і виставивши кожному по фляшці горілки і по чверть відра пива. Після того весь отой робочий люд разом із дідом (бабця з дітьми залишалась у Батурині, де й служив біля гетьмана дід), віддалися буйному й нестримному гулянню, з якого задоволені були всі; до речі, дід на цей час забув і службу й обов’язки щодо жінки та дітей, а безвиїздно прожив частину весни, ціле літо й половину осені між тих боліт та лісів. Отож після того бенкету, всі лежали покотом допряма п’яні, хоча довго не здавалися, а їли