Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

бути наш прадід, а Григор – якийсь його супутник, хто саме я не знав, а роз’яснень не було ніяких. Це було вчинено якраз перед тим, як дід, при найактивнішому сприянні гетьмана Данила Апостола, шалено зайнявся справою повернення наших подільських та волинських маєтків. Отже, коли прадід на той час був ще живий, як можна припустити, то ця акція набирала особливого глузду: маєтки мали повернути для Григорія Васильовича, а вже через нього – до діда: таким чином виходить, що під старість прадід також почав дбати про місце під сонцем, але біда була в тому, що і він не був уже громадянином Річі Посполитої, а лишався, очевидячки, людиною без будь-якого державного підданства, або ж перебував у підданстві турецькому і, можливо, сильно бідував – ось чому зважився на великого ризика, явившись із якимсь Григором на рідну землю, де, можливо, мав конфіденцію із гетьманом Данилом Апостолом, його дружиною, а своєю сестрою, і з сином. Коли прийняти мій здогад, що йшлося про правобережні землі, цей захід зовсім не був ознакою дідової зажерливості, а мав свою цілком підставну рацію. Що сталося далі з прадідом, документи не говорили, очевидячки, так і помер, бозна-де посіявши свої кості і місця під сонцем не здобувши, але те, що дід ті папери все-таки зберігав, могло свідчити про одне, що він був добрим сином свого батька, глибоко його шанував, а в глибині душі залишався так само патріотом Малоросії. Після ж невдалої спроби повернутися на старі посідання, при цьому, можливо, й покинувши російське підданство, він упокорився в тому підданстві, бо вже ніде не міг знайти й утвердити свого місця під сонцем, а тільки тут; його папери принаймні свідчать, що відчуття батьківщини в нього було тверде й непорушне, а мазепинські ідеї і йому не були чужі. Однак, двох синів послав, як звідомлялося, на російську службу – це й був акт його капітуляції; зрештою, й сам Петро Григорович двадцять шість років віддав службі у військах, брав участь у походах Мініха та Лассі на Крим і проти Туреччини[28], був у багатьох баталіях, виконував доручення російських генералів Бірона, Бібікова та Рум’янцева, батька Задунайського; покинувши військо, служив ще десять років на цивільній службі на різних посадах – ось у який спосіб він заслужив і Лісовичі, й інші села та маєтки, залишивши синам 1240 душ селян; ці маєтки уміцнені гетьманськими універсалами і не були втягнені в жодні судові процеси, як це тоді не раз бувало, а дядько мій, Григорій Петрович, та й батько, були прийняті за указом Правительствуючого сенату в 1759 році до шляхетського Кадетського корпусу і дістали там уже цілком російське виховання.

Таким чином од давнього затятого мазепинства в моїх предків залишився тільки оцей тайник, власне кілька пожовклих аркушів, списаних нерозбірливими почерками, тобто маленька таїна в душі, запечатана й захована, але не спалена. Дивувало тут мене тільки одне: Петро Михайлович, мій брат, довів свого історичного описа, якого не закінчив, до Мазепи й Орлика, але про обох написав негативно, особливо різко про останнього, хоча наставления до Малоросії мав цілком патріотичне, – чи ж він не шанував свого прадіда? Відповіді на це запитання брат уже ніколи не дасть, я можу покласти тут тільки непевного здогада: очевидно, це відбиток осуду акції Івана Мазепи за те, що його повстання не тільки не допомогло вирватись із ярма Дракона Півночі (так називали Великоросію в мазепинських документах), а навпаки посприяло ще більшому занепаду Козацької держави та й Малоросії загалом.

Принаймні щось подібне сказав мені під час нашої зустрічі в Санкт-Петербурзі, про яку не раз згадував, і Василь Капніст. Щодо себе скажу: переможених завжди осуджують, хоча наміри їхні й добрі, й світлі – і чи ж знаходимо до них християнське милосердя? Але Господь любить звільняти із дому рабства особливо тих і ті народи, що не прийняли його, тобто рабства духа; відтак наділив усе живе природнім правом на звільнення, бо потяг до звільнення – це і є неприйняття духа рабства. Відтак ті, що мають ще тайники, в яких заховують того духа, ще не є пропащі, бо не позбулися божої ласки. І ті тайники в них – захована іскра, яка жаріє, доки живе в них дух. Дух же вічний, а рабство, хоч і яке довге в часі, завжди тимчасове. Не можу доконечно вирішити, хто мав більше рації: прадід мій чи дід, адже обидва були переможені, одне знаю напевне: коли в домі рабства діда мого тайник духа залишався пильно захований, прадід тим духом палав. Але від того полум’я згорів його дім, тож став бездахий, а отже так само перетворився на блудного сина, як сини дідові і як ми, внуки дідові. Але прадід став марнотравним сином мимоволі, з примусу, а ми з волі, коли не власної, то наших батьків. Відтак саме нам судилося їсти свинячий харч, бо не хотіли померти з голоду, а він, прадід, свинського харчу не їв, а волів прийняти смерть. Однак ми мали перед ним і перевагу: йому повернення в отній дім було заказано, а ми повернутися могли й можемо. Інша справа, що отній дім і дім рабства для нас одне й те ж. Отож і шукаємо в отньому домі тайники живого духу і часом їх знаходимо, як це трапилося мені. Той же, хто отній дім навіки втратив, ніколи ніяких тайників не знайде. Однак життя його часом стає таким тайником, якого й шукають пильно ті, що вижили, навіть покористувавшись свинським харчем.

Мій же дід, Петро Григорович, мав резони інші. Блудним сином він не був. Правда те, що віддавав у жертву Молоху своїх дітей, але й правда те, що будував власне гніздо, тобто Дім Лісу і, може, бачив його не як дім рабства, а як фортецю, з якої зможе вести кругову оборону супроти світу, що рушив на ту фортецю приступом. Відтак тайник у тому домі-фортеці й був його серцем.

І справді, діставши Лісовичі, дід розпочав тут велике будівництво. Окрім просторого дому, побудував церкву й родинну усипальницю під нею. Наділив храма іконами та священими книгами: до речі, всі книги підписано його рукою, а деякі рукою бабусі. Склав Синодика, в якому перелічено членів нашої родини, є там і Григорій Васильович, отже церква та мала молити Бога за його рід. Про будівництво церкви зберігся напис з лівого боку олтарних дверей: її почали зводити 1754, а закінчили 1757 року – отже, це