Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

Так от, Борозди приготувалися, як належить, зустріти гетьманшу, виконали належного ритуала зустрічі, але старий Борозда чи забув, чи вчинив так навмисне, не простелив од порога килимової доріжки. Друге, що нерозважно вчинив Борозда, а може, й навмисне: ще до того, як було офіційно вияснено причину цього поважного візиту, за вечерею (а вони приїхали під сам вечір), Борозда почав доскіпливо випитувати в молодого про його маєтки, а коли після вечері всі встали, сам господар провів гостя, гетьманшу проводила господиня, до його кімнати і запитав ніби ненароком: чи правда це, як ходять поголоски, що батько Петра Григоровича перш ніж їхати в похід супроти Булавіна (отже офіційна версія про смерть прадіда, подумав я, читаючи цього описа, була в тодішньому суспільстві ніби й прийнята), залишив сину бочівку золота?

– Срібла, – поправив його Петро Григорович. – Не золота, а срібла, але хай це буде між нами.

– Звісно, звісно, – мовив похапцем старий Борозда. – Срібло також гроші, аби тільки та бочівка не була мала.

Тобто старий Борозда так і не збагнув, що можливий його зять із нього, старого, кпить.

Коли ж розійшлися по кімнатах, гетьманша відразу ж послала служницю, щоб небіж негайно прийшов до неї (треба сказати також, що цього вечора можливої нареченої дід так і не побачив), а коли Петро Григорович переступив порога, то побачив, що обличчя тітчине аж пашить із гніву.

– Все зрозумів? – гостро спитала вона.

– А що маю розуміти? – обережно спитав небіж.

– Вони нами погребували, – гостро скрикнула гетьманша.

– Так, – спокійно мовив Петро Григорович. – Господаря цього дому цікавить не честь, а гроші.

– Отже скупий, – виснувала гетьманша. – А скупий двічі платить, а не бере й разу. Раджу тобі негайно виїхати.

Петро Григорович не належав до таких тугодумів, яким треба було все розжувати, хліб не завжди мав достатній, але жував його сам.

– Маю таку ж думку, – сказав він.

І виїхав із того дому вночі; гетьманша ж від’їхала вранці – про заручини ані говорилося.

Петро Григорович тяжко пережив цю поразку, а поїхавши в якихось справах, зупинився переночувати в домі панів Скоруп чи, як їх ще називали, Шкарлуп, де гостя поїли й гостили цілий тиждень і вже напевне не розпитували ані про маєтки, ані про бочівку золота, залишену батьком, – Шкарлупам цілком досить було тієї честі, що в них гостить не хто, а сам гетьманшин небіж. Льох із трунками у Скоруп був знаменитий, отож до нього весь час бігав і бігав сам господар, і от якось, виблукавши із дому, важкий од їжі і легкий од хмелю, в сад.

Петро Григорович зустрів там дівчину, яку й раніше бачив у домі, але великої уваги на неї не звертав, – була білява, рудава й не вельми гарна, але того разу вечірнє сонце по-особливому висвітлило Олену Григорівну, що придивився до неї пильніше, і вона зовсім не здалася йому бридкою. Тоді приступив ближче, щоб роздивитися її докладніше, і почав розмову, зовсім не відаючи, що до віконних шибок приклеїлося двоє облич: чоловіче й жіноче, і обидва радісно всміхалися від того, що бачили, й покивували, ніби наколото ті голови на шпалях. А Петро Григорович тимчасом підійшов ближче до нерушно-застиглої барилькуватої постаті Олени Григорівни і мав змогу придивитися до неї більше й пильніше, правда, захмеленими очима. І йому, наладнованому мирно й трохи розчулено, здалося, що вона, наче й нічого. І завів парубоцьку балачку, а дівчина, слухаючи його нерівного, варнячного голоса, скромно дивилася собі під ноги і вряди-годи хихикала. Освітлення на небі тимчасом змінилося ще раз, і Петро Григорович здивовано відкрив для себе, що дівчина не просто нічого, а таки гарна. Відтак утомлена його голова прикрасилася думкою, що була наче промінь вечірнього сонця, – він подумав: "Доки мені, сироті, тулятися по світі, чи ж не пора відшукати гавань?" І в цей час заспівав соловей, а коли співає соловей, він морочить не тільки безголосу солов’їху, в яку палко закоханий, а й тих інших, що його слухають. Тоді Петро Григорович підійшов ще ближче і взяв засоромлену дівчину за руку. І саме в ту ж таки хвилину на ганку виросли, бо двері ніби не розчинялися, чи пройшли крізь стулку, старий та стара Шкарлупи і проспівали лагідно, і мирно, і в один голос:

– Благословляємо вас, дітки! Великого вам щастя й добра!

Їхні обличчя були круглі й радісні, як оте вечірнє сонце, – отак у тому садку і біля того скромного дімця відбулася таїна поєднання, завдяки якій і ми всі, рід Петра Григоровича, з’явились у світ, адже саме той випадок і став тому передумовою. Відтак багато хто із нас дістав непокірливу, норовливу, палку й гарячу, а часом сварливу вдачу, перейнявши її від нашої, пухом їй земля, бабці, і в гострі хвилини існування наші сестри (пам’ятаю те із дитинства) не раз казали:

– І чому дідусь поїхав од Бороздівни? І ми були б ліпші, і добра куди більше мали б.

– Були б багатші, це так, але чи були б? – казала наша матінка.

Однак і цьому шлюбові сталася перепона, з чого можна виснувати, що Петру Григоровичу таки нелегко було здобувати місце під сонцем. Із паперів, якими володів, того ніяк не міг довідатися, але чомусь ігумен монастиря, що був поблизу маєтку Шкарлуп, супроти того з’єднання запротестував. Я вирішив, як завжди в подібних випадках, удатися до сестри Варвари, бо помітив, що та знає набагато більше, ніж здається, відтак є, по-своєму, третім склепом нашого дому – чи не тому так зневажливо ставиться до паперів, можливо, із ревності, а можливо, як це водиться в простих людей, більше вірить в усні оповідки? Але як там не було, Варвара зайшла до мого кабінету й чинно з непроникним обличчям сіла в крісло супроти.

– Про це знає Іван Михайлович, – сказала виказисто.

– Але ж я із Іваном посварений, – мовив я.

– То помирись.

– Ну, так зразу не можу, – сказав ухильно. – А сама не знаєш?

– Я? Чого ж, знаю, – сестра подивилась у бік вікна. – Наш прадід був кумом у Шкарлуп.

– Тобто хочеш сказати, – спитав я, – що бабця була хрещеницею прадіда?

– Ні, у Шкарлуп була ще одна дитина, старша, також дівчина, але на той час померла.

Отже вдаватися до Івана Михайловича не було жодної потреби. Я зирнув на сестру й чомусь подумав, що у Варвариного зятя могли бути цілком вагомі підстави, коли ламав їй ногу й відбивав вухо, – жінки часом ведуть себе незбагненно, та й про спадок норову бабці