Покарання - Роман Квант

Після сніданку, Іван поїхав на роботу, а Зоряна збиралася на пари. Я наголосив, що буде непогано, якщо я підвезу її до інституту, але вона відмовилася. Мовляв, я ще не відійшов від шокового стану і мені краще відпочивати, відновлювати витрачені сили. Телевізор, комп’ютер, музичний центр, книжки — все в моєму розпорядженні. Тому, як згаяти свій час я вже точно знав. Розпорощавшись із дівчиною, я залишився сам у чужій квартирі.

Подивившись трохи телевізор, я вирішив зайнятися чимось більш кориснішим та цікавішим. Позаяк в мене немає під рукою ноутбука, щоб писати роман, а тому краще вийти на вулицю, прогулятися та подихати свіжим повітрям.

Повітрям я подихав, покурив. Але повертатися назад у чужу квартиру, знаходячись серед чужого майна та відчувати себе зайвою ланкою величезного ланцюга, я не хотів. До того ж, таке чудове сонечко привітно мені посміхалося, торкаючись своїми теплими промінчиками, та розпалюючи в душі вогонь надії. Несвідомо я почав думати про отой вчорашній напис на вікні. Я вже казав, що не вірив у всіляку містику. Написати це повідомлення могла лише людина. Хтось із двох: донька або батько. Зоряна або Іван. Вона або він. Отже, можна припустити, що це був жарт дівчини. Навряд чи Іван здатен займатися такою дурницею.

Але ж, напис був від чоловічого роду. Тоді… Закуривши чергову цигарку, я зрозумів, що точно збожеволію від такого дуального мислення. Ну, хоч стріляйте, але я не вірю, що це зробив Іван. Та й Зоряна не могла? Тоді хто? Далебі, це я зробив сам і просто забув про це.

Пройшла ще година.

Я ліниво сидів у кріслі і думав над тим, чого мені зараз не вистачає. Відповідь була простою та однозначною: спілкування. Спілкування із своїми однодумцями, що приймали психотропні речовини. До речі, як вони? Що роблять зараз?

Бажаючи задовольнити власну цікавість я домовився про зустріч із Петром та ще декількома учасниками минулої зустрічі.

Ми зустрілися у невеличкому кафе, переповненому голосною музикою, голосами відвідувачів та терпким, насиченим запахом тютюну, що вітав у нас над головами. Окрім цього слід було додати дзвін склянок, коли пили горілку і ставили чарчини на стіл. Але це було ніщо у порівнянні з тим, що я пережив останнім часом і як на це відреагували аматори психоделіків.

Власне, ми випили горілки, закусили і я розповів про свої наркотичні, галюциногенні переживання. Петро зауважив, що життя Долини може бути моїм минулим життям. Надалі ми потренділи про можливі наслідки (на щастя ніхто із учасників нічого жахливого не відчував) та дійшли висновку, що пора закривати неформальний, аматорський клуб «Аномалія». Лише сама назва викликає пафос. А учасники, члени цього клубу — звичайні наркомани, які шукають виправдання для своїх звичок. Всі ці жалкі виправдання, на кшталт, що психоделіки розширюють границі свідомості та викликають відчуття альтернативної реальності, створюють лише бажання лікувати людину в наркодиспансері.

— А я тобі казала, що не варто бавитися наркотиками, — критично зауважила Аня. — Скільки людей від них подихає! Тобі дуже повезло ще.

Я не став сперечатися стосовно небезпеки від наркотичних речовин (хоча зворотній бік медалі завжди існує), а дипломатично погодився із Анею та Юрком, що пора забути про ці божевільні експерименти назавжди. Як приклад, Петро назвав з десяток відомих людей, що загинули в наслідок вживання наркотиків. Завше, загинули у молодому віці.

Я повернувся назад до квартири Івана і поспав години зо дві. Прокинувшись, пообідав та поїхав до інституту, щоб відвезти Зоряну додому машиною. По дорозі, ми їхали мовчки, буцімто набрали води у рот.

На мобільний мені дзвонив Іван та повідомив, що Пилип чекає мене завтра о десятій ранку. Я щиро подякував за допомогу.

— Слухай, ти ж не збираєшся їхати від нас?

Ми вже опинилися в неї вдома, випили каву та дивилися по телевізору серіал «Загублені», який я просто обожнював.

— Поки що, ні. А що таке? — спитав я.

— Та от, батьки сьогодні ночують у друзів. І я подумала, що у нас буде чим зайнятися у цей час.

Вона багатозначно на мене подивилася. Я відчув спалах пристрасті, що переповнював моє серце до країв. Я підсунувся до Зоряни ближче і відчув приємний аромат дорогих парфум.

— До речі, в мене є ще дві твої книжки без автографа, — раптом повідомила вона.

В цьому був її прикол, коли дівчина несподівано перестрибувала з однієї теми розмови на іншу. Це мені страшенно подобалося в ній.

— Невже?

Зоряна принесла два мої романи, на яких я із задоволенням поставив автограф. А після цього, зовсім несподівано, ми почали пристрасно цілуватися, наче найдосвідченіші, найпрофесійніше коханці. Дівчина взяла ініціативу у власні руки і я не став заперечувати активність з її боку, а лише розслабився і отримував задоволення. Задоволення від чарівного, прекрасного тіла від якого втрачається голова.

Ми лише пізньої ночі заснули в обіймах один одного.

Світ сновидінь в одну-єдину мить розчинився серед дзвону будильника.

Я прокинувся о дев’ятій годині, пригадавши із деяким відчуттям страху та сорому, що можу спізнитися на зустріч із Пилипом, яка назначена на десяту ранку. Швидко прийнявши душ, я поснідав та випив філіжанку чорної міцної кави. Це остаточно розбудило мене від залишків сну та додало впевненості, бадьорості для активного початку нового дня.

А день обіцяв принести багато сюрпризів.

Я попрощався із Зоряною, ще раз подякувавши за вчорашню ніч, яка була незабутньою. А потім поїхав на зустріч.

Зустрівши мене, Пилип імпровізував увесь подальший сценарій.

Ми сіли у «Тойоту» і поїхали у невеличкий ліс, що починався за містом. Я зупинив авто на відкритій галявині. Пилип зауважив, що це чудове місце для відпочинку.

Ми йшли лісовою стежкою, порослою кущами. Повітря було чистим, свіжим, із