Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
Нестор розцілував тіточок і попросив одну з них роздягтися, вірніше, дати йому спідницю, хустину, зношені і зачовгані черевики.
— А ви тим часом надіньте мої штани.
Жінка спершу запротестувала, а зрозумівши, для чого все це затівається, розсміялася і вмить роздяглася. Невдовзі перед повстанцями (вони називали себе саме так) стояв не бойовий командир, а літня, навіть трохи згорблена, жінка — добре, що в Нестора було довге чорне волосся і воно зараз йому дуже знадобилося. Жінкою він виглядав навіть симпатичнішим, ніж чоловіком, Уміння раптово перетворюватися у будь-кого від чорта-диявола до "апостола правди і науки" — було невід'ємною рисою характеру цього селянського феномена... Ех, Несторе, Несторе... Народитися тобі і жити у щасливіші для України роки — був би ти не лише визначним її військовим діячем, а ще й відомим світові артистом. На жаль, історія розпорядилася з тобою зовсім інакше і став ти лише тим, ким тобі заплановано важкою долею.
Отже, Нестор перевтілився у літню жінку, а його зброєносець Сашко, напустивши нерозчісаного чуба на кругле, як гарбуз, oбличчя, став типовим Іванком — дурником чи Михайлом — Незгадайлом, словом, був таким собі — ні риба ні м'ясо. А одна з жінок, оглядаючи його з усіх боків, вигукнула:
— Аюдоньки, так у нього достеменно не всі дома! Хіба не видно, що це — юродивий та й годі!
І пішла "мати" з "юродивим" сином "світами за шматком хліба", та й забрели вони у Дібрівку. В селі, на церковному майдані, вони побачили великий натовп солдатів, нарахували кілька десятків кулеметів, до сотні осідланих, не заморених коней.
— Яке багатство! — прошепотів Махно на вухо Сашкові. — І уяви собі, що все воно буде нашим.
— Тільки навіщо нам стільки солдатів, офіцерів, — не без гумору ляпнув Нетреба.
А Махно відповів серйозно:
— Ми їх брати не будемо — усіх пошлемо до чорта, нехай з ними розбереться.
Групками стояли кавалеристи, про щось між собою розмовляючи.
Обійшли розвідники ще кілька прилеглих до церкви вулиць і повернулися до лісу. Махно остаточно вирішив напасти на Дібрівку.
— Ви спитайте Сашка, скільки там у них кулеметів! А які коні! Ні, хлопці, гріх таке добро не взяти, коли воно ось тут... лише руки простягни.
Махно у своїй ролі. Він не думав, що цей нерівний бій — 30 гуляйпільських і дібрівських відчайдух проти щонайменше однієї тисячі навчених бійців — може стати для нього останнім у житті героїчним вчинком, він думав про інше — як би швидше заволодіти йому кулеметами, гвинтівками, патронами, бомбами і, нарешті, кіньми, що вкрай необхідні для продовження селянської революції.
Свій невеличкий загін він розділив на дві частини. Одна з них складалася лише з семи чоловік. Нею керував дібрівський шибайголова Федір Щусь. Його завдання: обійти село ззаду — навпроти лісу — і напасти на противника, так би мовити, з тилу, а Махно з основною групою одночасно нападає з лісу і проривається до церкви, де зосереджені зараз майже всі сили противника. Цим маневром у ворога має скластися враження, що він оточений з усіх боків і великими силами.
— Завдання таке: під'їхати до австрійців та гайдамаків непоміченими якнайближче і без крику, але несамовито, наче в останнє в житті, рубати ворога, — напучував перед боєм Нестор своїх братків. — Але порубати всіх ми не зможемо, бо їх дуже багато і в нас заболять руки і затупляться шаблі. А тому, щоб виграти цей бій, кожний з нас має захопити у противника по кулемету — їх у австрійців вистачить на всіх — і тоді зіскочити з коней і лягти до кулеметів. Зрозуміли?
— А чого ж? Керуй, Несторе, — відповів за всіх Іван Негребецький.
— То й добре... По конях!
Стояв тихий і напрочуд теплий ранок початку осені південно-степової частини України. Золотисто-оксамитове сонце посилало людям, здавалося, лише мир і благодать. Та все це оманливий спокій і удавана тиша. Ось-ось Дібрівка уп'ється кров'ю. Серця партизанів забилися частіше.
Махно летів першим у гущу безтурботних гайдамаків на своєму чорному в білих "яблуках" коні за кличкою Козачок, якого недавно подарував йому гуляйпільський заводчик Михайло Кернер за те, що отаман випустив смиренного єврея живим з пекла села Бабаші. Кінь почувався під вершником могутнім орлом і кулею летів до вказаної йому мети. Ще секунда-друга — і Махно вже рубав шаблею наліво й направо, лише чулися приглушені тріски людських черепів і зойки, що раптово виривалися з грудей вояків і вмить стихали навіки. Не минуло й десяти хвилин, як пружне тіло Козачка і сам Нестор були густо оббризкані кров'ю жертв, а Махно рубав все жорстокіше й шаленіше. Трохи позаду, але невідступно від нього, те ж саме чинив Сашко Нетреба. Він іноді зиркав на отамана, щоб за будь-якої небезпеки прийти йому на поміч, але відчував, що такої ласки його вчитель і геній не потребує. Махно був найліпшим рубакою в їхньому оточенні — його прицільні замахи шаблі майже завжди зносили людині голову. А ще міг він здорово рубати й лівою рукою, коли втомлювалася права. При нагоді, якщо затуплювалася шабля, Нестор навмання, але влучно,
