Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
— Вмерти чи перемогти — ось що стоїть перед селянством України на цей історичний момент. Але всі умерти ми не можемо, нас дуже багато, ми — людство, отже, ми переможемо. Але переможемо не для того, щоб, за прикладом минулих років, передати свою долю новому начальству, а для того, щоб взяти її у свої руки і будувати своє життя своєю волею, своєю правдою[17]...
Тут до Махна підійшов батько вбитого в селі Бабаші молодого повстанця Каленика Дремлюги і щось, ридаючи, почав йому говорити. Вислухавши його, Нестор, мабуть, під впливом щойно почутого від старого Дремлюги, продовжив свій виступ:
— Трудовий народ споконвіків прагнув до волі, до незалежності. І лише революційним шляхом можна досягти цих великих бажань. Революція — це не мирна праця на полях і не п'яна прогулянка з шаблею на боці вулицями Гуляйполя, а жорстока боротьба між трудом і капіталом, це море пролитої людської крові, де не може бути ніякого панібратства, де існує одна велика мета, ім'я якій — свобода.
Майдан вигукнув криками:
— Свобода!
— Революція!
Після мітингу гуляйпільці юрбою кинулися до Нестора й Христом-Богом благали записати їх у партизанський загін. Записували кілька днів лише вибраних — молодих, здорових фізично чоловіків, як правило, холостяків і тих, хто вже служив у царській армії, знався на військовій справі. Таких набралося до чотирьох сотень. З ними подався Нестор у мандри округою — від села до села. І скрізь, де промчався лихим смерчем, залишав після себе ріки сліз і море крові багатіїв, австрійських та німецьких солдатів і разом з тим — безмежну радість бідаків, котрі святкували нове пришестя Христа, названого в Україні Махном, який карав великих грішників.
Менше ніж за півмісяця Нестор нагнав такого жаху на чужинців-зайд і поміщиків Таврії, що ті ладні були впасти в ноги будь-якому дияволу, аби їх захистив від очевидної погибелі.
На пошуки невловимого народного месника кинули німці й австрійці свої найліпші частини. Та хіба можна зловити вітер у полі? Махновці завжди з'являлися несподівано і там, де їх ніхто не чекав. Рубали ворогів шалено і жорстоко, нікого з них не залишали живим. І таким же чином, — раптово і невідомо куди, — зникали. Для генералів німецьких, австрійських армій і загонів гетьмана Павла Скоропадського така незвичайна тактика новоявлених партизанів була дивною і досі ніким не вивченою, для неї не існувало у воєначальників належних протидій.
Та поки Нестор "гуляв" десь на Донеччині, австрійці зайняли його рідне Гуляйполе і почали активно наводити свій окупаційний порядок. Про це невдовзі дізнався отаман і кинувся на виручку землякам. Австрійці побоялися прийняти бій з селянським "Бонапартом" у містечку, де йому допомогли б і рідні стіни. А тому гетьманські союзники, згідно з усіма правилами військової науки, виїхали партизанам назустріч і запланували дати рішучий бій в степу біля села Темирівки. Саме в цьому напрямку, як повідомили розвідники, рухається з Донеччини загін махновців. Першою з Гуляйполя вирушила на місце бою австрійська кіннота. Вона мала приховатися у великому яру, що за Темирівкою. А близько двох десятків кулеметників, які покинули Гуляйполе дещо пізніше, планувалося, займуть позиції на пагорбах і "чесатимуть" партизанів, доки вистачить патронів. Довершить справу кіннота, яка вискочить з засідки. Часу для такої розкачки вистачало з головою. Адже партизани від Темирівки були хтозна де! В усякому разі, вони не літають, як стріли, випущені з лука, і мають бути на місці передбачуваного поля бою не раніше надвечір'я.
Та не так для австрійців сталося, як ними планувалося. Кіннотники зайняли вихідні позиції, які були їм указані штабом, завчасно, тож роздяглися до пояса, полягали на полянах та й вигрівалися на сонці. А тим часом з їхніми кулеметниками спричинилося те, чого не міг передбачити жоден штаб найкваліфікованішої армії світу, бо він ніколи не мав справи з некваліфікованим противником, який, звісно, діяв поза розумними межами військової науки...
Виявилося, що партизани за велінням Махна, змінюючи в дорозі загнаних коней на "свіжих" — не заморених, за ніч зробили нечуваний марш-кидок і опинилися в Гуляйполі, щойно австрійці покинули його, причому, з'явилися тут з протилежного, не донбаського напрямку. А холера б їх взяла! Ну, дияволи та й годі. І як воно таке трапилося? Наче з неба тих махновців хтось спустив. Дізнавшись, куди поїхали окупанти, вони кинулися їм навздогін. Першими попалися махновцям кулеметники, які в одну мить і без зайвого клопоту були порубані. Захопивши їхні кулемети, партизани-кавалеристи спочатку не знали, куди ж їх подіти? Може відправити на підводах у Гуляйполе? Бо зараз розпочнеться бій на шаблях і якось кулемети ні до чого, аж наче й зайві, будь вони неладні. Та несподівано Нестор (о світла й мудра його голова!) придумав таке, що спершу його вигадка не лізла ні в тин ні в ворота: наказав негайно зняти форму з убитих австрійців, перевдягнутися, кулемети поставити на брички й тачанки ззаду (щоб не заважали кучерям) — і гайда до яру, де засіли кавалеристи. Так і зробили. Поїхали далі. Австрійські кіннотники, звісно, прийняли махновців за своїх і підпустили їх зовсім близько...
Партизани розстрілювали сторопілих австрійців з їх же кулеметів упритул. Цей наступ був настільки несподіваним, що більша частина ворогів панічно здалася в полон разом зі своїм штабом. Усіх їх повезли в Гуляйполе.
Махно тимчасово розташувався у приміщенні партії анархістів. Тут незабаром було створено щось на зразок військового штабу, хоча до організації справжнього штабу у Махна ніяк не доходили руки. Все робилося наспіх, планував бій і розраховував його можливі результати Нестор самотужки.
