Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

Зараз, коли отаман трохи облаштувався, він покликав до себе особистого ад'ютанта Гаврила Трояна[18].

— Скільки всього полонених? — поцікавився в нього Нестор.

— Багатенько, Несторе Івановичу. За сотню набереться: 83 солдати, а всі інші — офіцери. На якого біса вони нам? Може у Туреччину повеземо продавати? Чи всіх до стінки?

Невідступний від Махна його охоронець Сашко Нетреба відразу ж, з властивим йому гумором, відреагував на "заявочку" Трояна по-своему:

— До стінки їх! До стінки моєї клуні, бо ось-ось розвалиться, а за цією революцією ніколи й полагодити.

Ніхто не звернув увагу на репліку Сашка, а Нестор наказав ад'ютанту:

— Відбери офіцерів — і всіх розстріляй негайно, щоб даремно не їли наше сало. А солдатів... Кожному з них видай по 50 рублів і по пляшці самогонки та покажи їм найкоротший шлях на Захід...Нехай котяться бубликом і якнайшвидше! Попадуться ще раз — будуть розстріляні.

Таке рішення отамана зовсім не сподобалося Гаврилові Трояну, а тому він кинув репліку:

— Може їм ще дамо по шубі, персидському килиму й по тачанці з кулеметом? Все-таки дорога до Відня далека — всяке може бути.

А Сашко і своє підкинув слівце:

— І по одній гуляйпільській бабі з отакенною сідницею, — охоронець розвів руки в сторони й додав: — Із цицьками, як відра. Баби в нас всі полтавської породи, бо пращури наші звідти.

Махно, певно, був у доброму гуморі, бо критика хлопців навіть його розвеселила, він засміявся і відповів:

— Поляки кажуть: "Що занадто, то не здрово”. Шуби, килими, тачанки з кулеметами, а тим більше дівчата з тлустими стегнами знадобляться нам. А гроші і самогонка — щоб не забували про українську гостинність і по революції приїжджали до нас у гості з відкритою душею. Зрозумів, Гавриле? Отже, виконуй наказ.

Сашко також звернувся до Трояна:

— Пощезни, нечиста сило! Згинь-пропади! Де взявся, туди йди!

Ад'ютант швидко вийшов — йому хотілося насолодитися офіцерською кров'ю. Нестор скинув портупеї з мокрої від поту сорочки, маузери, а вже потім — сорочку, штани.

— Сашко, я хочу трішечки спочити, — сказав він, вкладаючись на шкіряний диван.

Охоронець затулив вікна темними шторами й вийшов. У Штабі всі почали говорити пошепки — Нестор Іванович спить.

Наступного дня Махно дозволив усім партизанам, хто бажає, розійтися по своїх домівках, щоб допомогти рідним зібрати вражай, а сам з невеличким загоном продовжив "гуляти" степами України, як невловимий вітер. Та ще немає такого звіра, який би не потрапив у тенета мисливців. Немає такої людини, яка б не потрапила у біду. Потрапив у неї і Нестор. Це сталося в районі села Велика Михайлівка або, як його називають, Дібрівка. Зовсім невеличкий загін Махна, який складався з тридцятьох відчайдушних хлопців, був притиснутий батальйоном австрійців та загоном гетьманських націоналістів до річки Вовчої. Річку вдалося подолати без втрат і швидко. Але куди йти далі, якщо оточений з усіх боків? Один порятунок — Дібрівський ліс. Рушили туди. Та довго сидіти в цьому ненадійному сховищі — ліс невеличкий і не густий — це всеодно, що чекати на смерть. А про неї Нестор і не думав. Тож, відпочивши ніч у лісі, він вирішує раптово напасти вранці 30 вересня на Велику Михайлівку, в якій зосередилися головні сили ворога. Своє рішення він пояснив хлопцям так:

— Нас чатують скрізь, і де б ми не витнулися з лісу, за кілька хвилин будемо скошені, як трава. Лише в одному місці ніхто нас не жде — в Дібрівці, бо там основні сили ворога, які планують, ймовірно, зранку 30 вересня зайнятися прочісуванням лісу. А ми їм переплутаємо всі карти — і самі навідаємося до них на шаленому скаку і з криком "Свобода! Революція!"... — На обличчі Махна промайнула ледь помітна, завжди підкуповуюча, усмішка. — Ех, хлопці, вище голови! Жити — не тужити. А якщо вмирати, то з музикою і на скаку коня!

Цей холоднокровно-бадьорий настрій отамана позитивно вплинув на партизанів. Де й поділилися їхні сумніви щодо нападу на Дібрівку:

— Веди нас, Несторе, не на смерть, а на перемогу!

— І тільки на перемогу! — посуворішавши, відповів Махно. — Та перед тим треба провести належну розвідку. Хто піде?

Усі тридцять молодців вигукнули:

— Я!

— Дякую, — сказав їм Нестор. — У розвідку піду я і Сашко Нетреба.

Усі наблизилися до краю лісу. Аж бачать у їхньому напрямку йдуть якісь дві жінки з кошиками — мабуть, за грибами. Стиха погукали їх. Ті прискорили ходу до лісу і, впізнавши в одному з партизанів Махна, зраділи:

— Ой, Несторе Івановичу,