Долина страху, Артур Конан Дойль

— У кімнаті безпечніше, раднику, — сказав чоловік, котрого вони знали як Мак-Мурдо. — Якщо ви, Болдвіне, не кинете револьвер... Так, добре. Слухайте мене. Будинок оточений. Тут сорок солдатів. Судіть самі, чи є сенс опиратися. Чудово... Забирайте зброю, Мервіне.

Обеззброєні Прибирачі у похмурому заціпенінні стояли біля столу.

— Послухайте мене на прощання, — продовжував Едвардс. — Бо, ймовірно, ми не зустрінемося до суду. Я хочу дати вам поживу для роздумів — у вас буде час подумати. Я Бирді Едвардс із агенції Пінкертона. Мені доручили викрити вашу зграю. Це була небезпечна гра. Тепер усе скінчено: я виграв.

Прибирачі вийшли із заціпеніння, очі їхні були звернені до Едвардса, у них палала ненависть і загроза.

— Комусь здається, що гра ще не закінчена? Можливо. Та в будь-якому разі багатьом із вас брати участь у ній більше не доведеться. Крім вас, заарештували ще шістдесятьох. Зізнаюся: коли мені запропонували цю справу, я спершу не повірив у її реальність і думав, що це газетна вигадка. Дізнавшись, що Прибирачі пов’язані з масонами, я поїхав до Чикаґо й вступив у братство. Однак тільки прибувши до Вермісси, я збагнув, що правда страшніша за якісь там газетні публікації. Між іншим, я нікого не вбивав у Чикаґо, а долари, які ви від мене отримували, — справжні. Ви до цього не додумалися так само, як і не розгадали моїх вчинків, скоєних у вас на очах. Я почав із того, що врятував старого Стейнджера, якого ледь не вбив Болдвін; я попередив Честера Вілкокса, і коли підірвав його будинок, він і його родина вже були в безпеці. Багатьох злочинів мені не вдалося зупинити. Але згадайте, як часто ваші майбутні жертви поверталися додому не тою дорогою або не виявлялися на місці, коли ви вирушали до них додому, або сиділи під замком, коли ви чекали їх на вулиці! Зізнаюся, це справа моїх рук. А щодо злочинів, які я сам пропонував ложі, то це завжди були тільки такі, яким я сам міг вчасно запобігти.

— Клятий зраднику, — прошипів Мак-Ґінті.

— Називайте мене, як вам подобається, Джеку Мак-Ґінті. Ви б краще подумали, як люди називають вас. Подумайте, це корисно перед смертю... Ну, Мервіне, годі, не буду більше вас затримувати...

Того ж вечора Етті Шефтер отримала запечатану записку, а на світанку вона разом із своїм приятелем увійшла у вагон потяга. Етті та її наречений назавжди покинули Долину страху. Десять днів по тому вони одружилися в Чикаґо, і старий Джейкоб Шефтер був присутній на шлюбній церемонії.

Прибирачів судили в столиці штату. У них виявилося чимало покровителів, але їхні зусилля ні до чого не призвели. Не допомогли й гроші, вичавлені колись ложею з жителів Вермісси. Точним і повним свідченням чоловіка, який знав усі подробиці життя «братів», усі таємниці їхньої організації та їхніх злочинів, не могли протистояти жодні докази чи виверти захисників. Мак-Ґінті перед стратою рюмсав і просив про помилування. Вісьмох головних посіпак магістра стратили разом із ним, близько п’ятдесяти людей опинилися у в’язниці.

Однак гра ще не закінчилася, як і передбачав Едвардс. Тед Болдвін, брати Вілбі та ще кілька членів зграї уникли шибениці. На десять років вони потрапили за ґрати, а коли термін їхнього ув’язнення скінчився, настав край мирному життю Едвардса. Колишні Прибирачі присягнули помститися йому. Після двох невдалих замахів Едвардс був змушений покинути Чикаґо: важко було сумніватися в тому, що третій їм удасться. Змінивши прізвище, він перебрався до Каліфорнії. Тоді померла його дружина. Під ім’ям Дуґласа він працював у загубленому каньйоні й там разом зі своїм компаньйоном, англійцем Беркером, збагатів. Нарешті, дізнавшись, що вбивці знову натрапили на його слід, він утік до Англії...

Епілог 

Поліція провела розслідування, й справу Джека Дуґласа передали до вищої інстанції. Його виправдали як людину, котра діяла з метою самозахисту. «У будь-якому разі вивезіть його з Англії, — написав Голмс дружині Дуґласа. — Тут задіяні сили небезпечніші, ніж ті, від яких він утік із Америки».

Минуло два місяці. Ми вже почали забувати про бірл­стоунську історію, зайняті іншими справами, але одного ранку в нашій поштовій скриньці виявили загадкову записку. «Боже мій, містере Голмс! Боже мій!» — промовляло дивне послання. Ми не знайшли ні адреси, ні підпису. Дивний лист мене насмішив, але Голмс поставився до незрозумілого послання з надзвичайною серйозністю.

— Дії нечистого, Ватсоне, — зауважив він і довго сидів із похмурим обличчям.

Пізно ввечері наша домовласниця, місіс Гадсон, постукала та повідомила, що якийсь джентльмен хоче негайно бачити містера Голмса у нагальній справі. Слідом за нею моментально увійшов Сесіл Беркер, змарнілий і блідий.

— Я отримав лихі вісті, жахливі вісті, містере Голмс, — сказав він.

— Я цього й боявся, — відповів Голмс.

— Бідний Дуґлас! Кажуть, що його прізвище Едвардс, але для мене він назавжди залишиться Дуґласом із каньйону Беніто. Три тижні тому він і його дружина подалися до Південної Африки пароплавом «Пальміра». Вчора ввечері він прибув до Капштадта, а сьогодні вранці я отримав цю телеграму. «Джек упав за борт і загинув під час шторму неподалік від острова Святої Єлени. Нікого з очевидців події немає. Айві Дуґлас».

— Ага! Ось як це сталося, — у задумі протягнув Голмс. — Ну, звісно, сцену добре обставили.

— Я також так думаю. Ці пекельні Прибирачі, кляте гніздо мстивих негідників...

— Ні, любий сер, — зауважив Голмс. — У цьому випадку діяла майстерніша рука. Ви більше не почуєте про спиляні рушниці або незграбні револьвери. Художника впізнають за стилем. Це робота Моріарті. Витоки злочину ведуть до Лондона, а не в Америку.

— Але в ім’я чого?

— Моріарті не визнає поразок. Він не міг стерпіти думки, що його потужна машина не спрацювала.

— Господи, але який стосунок має він до тієї американської історії?

— Можу лише сказати, що перша звістка прийшла до нас від одного з його помічників. Американцям, мабуть, порадили звернутися до нього по допомогу. Спочатку він удовольнився тим, що знайшов їхню жертву та розробив план убивства. Але, дізнавшись про невдачу, зайнявся справою особисто. Пригадуєте, я попереджав Дуґласа в Бірлстоуні, що майбутня небезпека страшніша за минулу? Чи не мав я рації?

У пориві безсилої люті Беркер ударив себе кулаком по голові.

— І ви хочете сказати, що ми маємо спокійно сидіти? Що ніхто не може впоратися з цим демоном?

— О, ні, — відповів Голмс, і його очі ніби задивилися кудись удалечінь. — Я не кажу, що його не можна перемогти. Але дайте мені час, дайте мені час!..

Ми замовкли, а очі знаменитого детектива, здавалося, усе ще намагалися проникнути поглядом крізь густу завісу майбутнього.

Вельможний клієнт

— Тепер це нікому не нашкодить, — зауважив містер Шерлок Голмс, коли, ось уже вкотре за багато років, я попросив у нього дозволу опублікувати цю оповідь. Так, нарешті, я отримав дозвіл викласти на папері історію, яка