Долина страху, Артур Конан Дойль
— Ми раді бачити вас, брате, — сказав голова. — Маємо вирішити спірне питання.
— Він має на увазі суперечку Лендела з Іґаном, — неголосно пояснив сусід Мак-Мурдо. — Обоє вимагають головної нагороди за вбивство старого Кребба у Стайлстауні, а як ми маємо дізнатися, чия саме куля його вбила?
Мак-Мурдо встав і підняв руку. Запанувала мовчанка.
— Високоповажний магістре, — сказав він урочисто, — прошу слова для дуже важливого повідомлення.
— За правилами ложі в таких випадках відкладається все інше, — погодився голова. — Слухаємо вас, брате Мак-Мурдо.
Той вийняв із кишені листа.
— Високоповажний магістре та брати, — заявив він, — сьогодні я отримав лихі вісті. Нам треба негайно обговорити їх і вжити заходів, інакше дочекаємося несподіваного удару, який знищить нас усіх. Мене поінформували, що кілька найбільших компаній об’єдналися з метою знищити нас. Нині у долині діє детектив Пінкертона Бирді Едвардс. Він збирає докази, які, можливо, накинуть зашморги на шиї багатьох із нас.
— Які маєте докази, брате Мак-Мурдо? — насупився Мак-Ґінті.
— Так написано в листі, який потрапив у мої руки. Чий це лист, не важливо. Але запевняю вас своєю честю, що джерело гідне довіри.
— Я чув ім’я Едвардса, містере голово, — зауважив один із старших братів. — Кажуть, це найкращий детектив Пінкертона.
— Чи знає хтось його в обличчя? — поцікавився Мак-Ґінті.
— Так, — озвався Мак-Мурдо. — Я знаю його в обличчя.
Залою пробіг гул подиву.
— І мені здається, він у наших руках, — з радісною посмішкою продовжував Мак-Мурдо. — Діючи хутко та рішуче, ми можемо попередити небезпеку. Якщо довірите цю справу мені...
— А в чому полягає небезпека? — перепитав Мак-Ґінті. — Що він може знати про нас?
— Не всі брати мають вашу твердість, раднику. Серед них можуть знайтися й слабкодухи. Що, коли Едвардсу вдасться когось підкупити? Може, йому це навіть уже вдалося! Існує лише один надійний засіб...
— Не дати йому покинути долину, — підказав Болдвін. — Між нами існували непорозуміння, але зараз я з вами цілком згоден.
— І як ми його знайдемо? — поцікавився Мак-Ґінті.
— Високоповажний магістре, про наші плани не слід говорити при всіх. Я не підозрюю нікого з присутніх, але якщо Едвардс щось пронюхає, нам до нього буде не дістатися. Треба обрати спеціальний комітет. Пропоную ввести в нього вас, містере голово, брата Болдвіна й ще п’ятьох.
Пропозицію Мак-Мурдо прийняли, і комітет одразу обрали. До нього увійшли Мак-Ґінті, Болдвін, схожий на шуліку секретар ложі Гарвей, професійний убивця Тигр Кармак, скарбник і двійко братів Вілбі.
Збори ложі цього разу не затягували, вечеря минула без звичайної галасливої пиятики, і незабаром Прибирачі розійшлися.
— Кажіть, Мак-Мурдо, — спонукав магістр, коли в залі залишилися лише члени нового комітету. Мак-Ґінті був похмурий, як хмара.
— Я сказав, що знаю Бирді Едвардса, — відповів Мак-Мурдо. — Але тут він, звісно, живе під іншим прізвищем. Він видає себе за Стіва Вілсона.
— Звідки ви знаєте?
— Я бачив його й навіть спілкувався з ним. Правда, тоді я ще не розумів, що й до чого, і, якби не було листа, навіть не згадав би про цю зустріч. Але тепер я впевнений, що Стів Вілсон і є Едвардсом. Я натрапив на нього у вагоні, коли виїздив у середу. Він називався журналістом і старанно вивідував усе про Прибирачів. Сказав, що пише для «Нью-Йорк прес». Я, зрозуміло, нічого не розповів йому, крім кількох байок. Він їх записав і сказав: «Подумайте, містере, я заплачу добре, якщо тільки мені дадуть матеріал, який підійде для газети».
— А що ви йому розповіли?
— Я ж кажу — різні небилиці.
— Не дуже він великий спритник, якщо в них повірив.
— А хто вам сказав, що повірив? Він міг просто зробити вигляд, що записує. І потім — одні розповідають байки, а інші можуть і правду викласти. У будь-якому разі це хороший підхід до людей.
— Чому ж ви впевнені, що він детектив?
— Зараз поясню. Він вийшов у Латці Гобсона, я також. Потім я зайшов на телеграф. Він саме виходив звідти. Тамтешній телеграфіст — мій знайомий. «Отакої, — бідкався він, — треба брати подвійну плату за такі телеграми». І показує телеграфний бланк, заповнений якоюсь абракадаброю, на кшталт головоломки. Я кажу: «Це шифр». — «Але мені від цього не легше, адже він щодня надсилає таке повідомлення». — «Він журналіст, — припустив я, — і боїться, щоб інші не перехопили його факти». Правду кажучи, я й сам не дуже в це вірив, але нічого підозрілого мені тоді на думку не спало...
— Ви, мабуть, маєте рацію: це він, — кивнув Мак-Ґінті.
— Але що робити?
— Чому б просто не вирушити до нього й не вбити цю почвару? — запропонував один із Прибирачів.
— Атож, — підхопив інший, — і чим швидше, тим краще.
— По-перше, ми не знаємо точно, де його шукати, — продовжував Мак-Мурдо. — Хоч він і в Латці Гобсона, але там не один будинок. По-друге, ми не знаємо, що саме він устиг повідомити своїм працедавцям. Не виключено, що він уже дещо рознюхав, але що саме? Це нам не завадило б дізнатися. Тому я маю інший план.
— Який? — уточнив Мак-Ґінті.
— Завтра вранці подамся до Латки Гобсона й спробую його знайти. Сподіваюся, це мені вдасться. Не виключено навіть, що телеграфіст знає, де той живе. Коли знайду Едвардса, повідомлю, що я також Прибирач, і за певну винагороду запропоную відкрити таємниці ложі. Можете бути певні, він потрапить на гачок. Ну, а потім я скажу, що навіть маю документи вдома, але, мовляв, якби привів його до себе вдень і хтось нас побачив, це вартувало б життя нам обом. Тому я запропоную йому прийти годині о десятій вечора.
— А що потім?
— Що потім, мені здається, ясно і так. Будинок, де я орендую кімнату, стоїть відокремлено. Крім мене й Сканлена, в оселі немає ні душі. Якщо мені вдасться з ним домовитися, ви всі семеро зберетеся в мене до дев’ятої. Ми його впустимо, і тоді, присягаюся чортом, йому живим від нас не втекти.
— Ну, що ж, будемо сподіватися, що в агенції й справді з’явиться вакансія, — зловісно всміхнувся Мак-Ґінті. — Так і вирішимо, Мак-Мурдо. Завтра о дев’ятій збираємося у вас. Нехай тільки двері за ним зачиняться, про все інше подбаємо ми.
Розділ 7. Бирді Едвардс у пастці
Наступного ранку Мак-Мурдо поїхав до Латки Гобсона. За дивним збігом саме цього дня поліція проявила до нього інтерес. Капітан Мервін, той самий, хто знав його в Чикаґо й уже заарештовував якось у Верміссі, підійшов до парубка на станції. Мак-Мурдо відвернувся та відмовився з ним спілкуватися.
Повернувшись із поїздки, Мак-Мурдо зайшов у бар і шепнув Мак-Ґінті:
— Він приїде.
— Дуже добре, — втішився Мак-Ґінті.
Він був у жилетці, прикрашеній золотими ланцюжками, а крізь його кудлату бороду проривалися сяючі промені діаманта. Але обличчя радника було похмурим.
— Як гадаєте, багато він знає? — тривожно спитав Мак-Ґінті.
Мак-Мурдо стенув плечима.
— Він прожив тут достатньо довго, принаймні тижнів із шість.
