Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

А от оповідання Шмітта «Пес» закінчується сексуально і оптимістично: оповідач і дочка героя, довідавшись історію покійного батька та його псів, одразу після похорону ідуть до спальні й бурхливо кохаються. Двоє немолодих людей, які щойно мимоволі занурилися в атмосферу таборів смерті, повертаються до життя. Можливо, в них і не буде подальших стосунків. Але незабутня зустріч прикрасила їхні немолоді життя і пам’ятатиметься, скільки вони житимуть.

Фотографія на пам’ять

My jewish roots…  Село Березівка Полтавської губернії, 1909 рік

Фотографію було винайдено в середині ХІХ сторіччя. Живопису фотографія й досі не знищила, хоча таке пророкували. Проте фотографія рішуче посунула малярство із простору свідків. Міркуйте самі. Візуальні образи Григорія Сковороди й Івана Котляревського відомі нам завдяки прижиттєвим портретам, на основі яких згодом виготовлялися жанрові картини і пам’ятники. А обличчя Тараса Шевченка увійшло в нашу культуру вже у фотографічному образі, дарма що наш національний поет сам був художником, який до того ж створив чимало автопортретів. В прижиттєвій галереї Івана Франка світлин набагато більше, ніж портретів, і саме світлини зробили впізнаваним обличчя Каменяра. У Лесі Українки прижиттєвих портретів ще менше, та їх перемогли фотографії. Якщо в часи Шевченка фотографії були рідкістю, то через півсторіччя, в часи Лесі — звичною справою. Принаймні в тогочасних шляхетських родинах.

Родова пам’ять моя і моїх ровесників охоплює чи не всю історію фотографії. В сімейних альбомах зберігаються наші «гіркі і горді прадіди» й прабабусі на старовинних фотографіях початку минулого сторіччя. Чому вони всі видаються гарними? Через ретуш? Чи негарних тоді не увічнювали? Чи фотографи тих часів уміли схопити світлу сутність будь-якої особистості та увічнити на світлині саме її? Їхні апарати встановлювалися на триніжках, наче на жертовних триногах для прадавніх ритуалів. Однак портативні триніжки як підставки під фотоапарати фахівці використовують і нині.

Уже не такі гарні, хоча також солідні та серйозні діди й бабусі на фотографіях міжвоєнного періоду. Дуже багато червоноармійців без погонів, із знаками розрізнення військових звань на комірцях. Молоді бабусі без складних конструкцій з довгого волосся, як у прабабусь; вони, здебільшого, з коротким, проте пишно закучерявленим волоссям. Фотографи перед зйомками видивлялися, щоб не заважали неслухняні кучері, поправляли шарфики і комірці, наказували облизати губи, зволожити очі, згинали або випрямляли пальці тих, кого фотографували.

У багатьох родинах збереглися фотографії часів війни, надіслані з фронту. На них чоловіки вже в погонах. Одразу по війні, в кінці сорокових, світлин було мало. На початку п’ятдесятих наші молоді батьки все ще увічнювалися у фотоательє. А від кінця п’ятдесятих у багатьох родинах вже з’явилися власні фотоапарати. Багато хто проявляє плівку і друкує фотографії в ательє. Але в багатьох є вдома і обладнання проявляти плівку, і апаратура друкувати фотографії. Мій батько мав усі ці речі. Я пам’ятаю, як він замикався у ванній з червоним ліхтарем, при світлі якого друкував і закріплював фотографії. Пам’ятаю ванну, де у воді плавали новонароджені фотографії, які тепер зібралися в моєму домі в альбомах, у пакетах від фотопаперу і в пластикових файлах, з яких весь час випадають. А також пам’ятаю, де саме в Києві були спеціалізовані крамниці фототоварів у часи мого дитинства.

Якщо тоді фіксували урочисті події — весілля, закінчення школи чи іншого навчального закладу — то зверталися до фахових фотографів. У них якість була краща, ніж у фотолюбителів. Але рідко коли наближалася до мистецької, як на світлинах кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя. А перші кольорові фота були дивовижею і виготовлялися лише в фотоательє. До наших днів вони дійшли в полинялому варіанті. Тоді як чорно-білі — як професійні, так і любительські — збереглися практично в тому ж стані, в якому народилися.

Іще можна згадати побічну дитину паперової фотографії на ймення Polaroid, а можна і не згадувати, бо фототехніки, яка б виробляла миттєві знімки, в побутовому користуванні в Україні за СРСР було дуже мало. Ті апарати мали лише радянські громадяни, які час від часу бували за кордоном, а таких було небагато. Щоправда, миттєві знімки іноді все-таки потрапляли з апаратів Polaroid до сімейних альбомів пересічних радянських громадян.

Але незрівнянно більше було любительських чорно-білих фотографій, які друкувалися з плівки, нестримний вал яких ринув у наше життя-буття на межі п’ятдесятих і шістдесятих і бушував до початку дев’яностих. Перший рік мого життя, так само, як і перший рік життя моїх дітей, увічнено на однаковому фотопапері, і ті знімки, між якими майже три десятки років у моєму архіві переплуталися. Там, де вони лежать в моєму домі, панує хаос, який впорядкувати зможу лише я сама. Якщо матиму час і бажання. Інакше в спадкоємців виникне цілком природне бажання зібрати все це в оберемок і знищити. Я сама неодноразово ставилася до пам’яті роду із злочинною неповагою, тож цілком готова до такого своєрідного остаточного розв’язання питання фотографічної складової історичної пам’яті моєї родини.

А поки що я впорядковую цей простір за допомогою цих фрагментарних нотаток. Останні у своєму житті чорно-білі фотознімки за допомогою фотоапарату «Київ» у коричневому чохлі — там треба було виставляти витримку й діафрагму за допомогою експонометра, але, якщо набити руку, це не дуже напружувало — я робила ці кадри протягом 1993 року. Наприкінці того ж року я вперше поїхала до Франції, і мій тяжко хворий батько, який погано пам’ятав, в якій квартирі він мешкає, неодноразово нагадав мені, щоб я не забула взяти той фотоапарат, бо як це так, їхати в подорож і не фотографувати?

Але плівку я мала зарядити вже там. Проте я не знайшла в Парижі потрібної плівки — як казали мені працівники французьких фотоательє, такі апарати у Франції вже давно були hors de service (не обслуговуються). Коли ж я звернулася по допомогу до жінки, яку до мене приставили від культурного відділу Міністерства закордонних справ Франції, вона сказала, що центри обслуговування, які друкують чорно-білі світлини, в Парижі ще є. Але вона не зовсім добре зрозуміла мене і відвела мене не до фотомагазину, де б мені продали чорно-білу фотоплівку під мій апарат, а до фотографа, який робив чорно-білі художні фотографії. Я скористалася його послугами і отримала гарні фота, лише не Парижа, а власного фейса часів свого перебування в Парижі. А пам’ять про той далекий місяць у місті,