Сюрпризи долі - Єва Гата
— Який чудовий знак, — зазначила Олена. — Я не злякалася, а порожнє відро перетворилося на повні ящики шампанського. Мене обов’язково чекатиме успіх.
Повернувшись додому, вона почала вигортати шухляди і викидати звідти непотрібні речі, а особливо ті, які нагадували про Георгія. Раптом на землю впала повість «Життя в тіні», яку так і не подарувала Жанові. Олена сіла й почала читати. Вона перенеслася в старі часи, які огорнули смутком спогадів. Їй подобався твір, та він був не про неї, а про зовсім іншу жінку, якої більше не існувало.
— А якщо описати теперішні переживання? — подумала Олена.
Від такої ідеї настрій поліпшився. Ось і є чим зайнятися влітку, бо ж коли пишеш, час минає блискавично.
— Нова повість називатиметься «Сюрпризи долі», — вирішила Олена.
Їй хотілося створити щось незвичне, не подібне до звичайних романів про любов. Героїня пройде багато випробувань, страждатиме, проте знайде в собі сили піднятися. І нехай її життя казково зміниться. Цього бажає кожна покинута жінка, їй треба довести, предусім, колишньому чоловікові, що зробив непоправну помилку.
Це була перша ніч, коли Олені не приснилася безлюдна вулиця, по якій Георгій іде їй назустріч. Вона побачила новий сон: наче заходить у маленьку дерев’яну церкву, залиту сонцем, довкола дуже багато людей, одягнених у святкові народні строї. Від різноманіття барв усе наповнене незвичним світлом. І раптом серед цієї краси бачить чорну постать, яка нагадує чорнильну пляму на вишитому рушникові. Зрозуміло, що це Георгій. Спочатку пляма виглядає зловісно, та несподівано починає помаленьку розчинятися і врешті-решт зникає.
Від ранку до вечора Олена жила переживаннями своєї героїні, її помилками й успіхами. Вона вже не могла відрізнити вигадку від реальності, які злилися в єдине ціле. Робота з кожним днем ставала щораз цікавішою. Олена потребувала нових знань, які черпала з першоджерел, а особливо з античної міфології.
Раптом задзвонив телефон.
— Доброго дня, Олено, — почула приємний чоловічий голос.
— Дорий день. Я не впізнаю. Хто телефонує?
— Це я, Пантелій, пам’ятаєш такого? Ми зустрічалися в Парижі.
— Як мені приємно тебе чути, ти надовго? — втішилася Олена. — Мені так тебе бракує.
— Я приїхав на місяць до родини й дуже хочу з тобою побачитися. Може, вип’ємо разом кави?
Вони зустрілися в затишному кафе як давні друзі.
— Як твої справи? Я бачу, ти значно ліпше виглядаєш.
— Ти про що? — не зрозуміла Олена.
— Про Жана, тоді на тебе не можливо було дивитися.
— Я про нього давно забула, у мене тут відбулося таке, що не хочеться й згадувати, суцільний жах.
— Мені здавалося, що тодішні події були для тебе найстрашнішою трагедією, а виявляється, сталося щось значно гірше?
Олена розповіла Пантелію про пекло, яке їй довелося перейти. Вона не розуміла, чому так детально сповідається людині, яку бачить удруге. Їй закортіло навіть розповісти про свого вигаданого коханця і про неадекватну реакцію друзів.
— Я тепер з ними практично не бачуся. Вони чомусь почали уникати мене, — завершила розповідь.
— Людська заздріть не має меж.
— У чім же мені можна позаздрити?
— Ти раптом отримала щось таке, що для них недоступне, а це важко перетравити.
— Я придумала гарну казку, а вони цього не зрозуміли.
— Ти розпочала гру, у якій стала переможцем. Якщо хочеш бути щасливою, не бійся грати.
— Мені хочеться не тільки грати, й повнокровно жити.
— Перетвори гру в реальність.
— Я не знаю, як це зробити.
— Реальність — це форма, надай їй матеріальних обрисів. Це можна зробити різними шляхами. Я, наприклад, реставрую чиїсь ідеї, а ти знайди свій шлях. До речі, чому ти вибрала саме Грецію й острів Гідру?
— Сама не знаю, його так гарно описала подруга по нещастю, от, мені дуже захотілося туди потрапити. Вона розповідала, що там, як у казці: маленькі кольорові будиночки, мармурові сходи і синє-синє море, чисте, як сльоза.
— І багато в тебе розлучених подруг?
— Досить, тепер це не рідкість.
— А ти спробувала дошукатися причини?
— Напевне, в кожного своя.
— А мені здається, що однаковісінька для всіх.
— Та ж люди мають різні долі й різні характери, все дуже суб’єктивне.
— Проте причина одна й та ж.
— І яка?
— Весь секрет у порушенні міри. «Нічого понад міру» — написано на храмі Аполлона в Дельфах.
— А де ж я перебрала міри? Усі роки чемно виконувала обов’язки порядної дружини.
— Саме тут і порушилася гармонія. Ти завеликого значення надала хатнім роботам, перетворила чоловіка на ідола. Можливо, колись ти мріяла створити щось надзвичайне?
— Так, і потім усе відкинула.
— Нічого не зникає, коли щось залежується, то починає бродити і гнити, отруюючи своїми випарами сьогодення.
— Маєш рацію, я дуже хотіла колись писати, але Жорж заборонив.
— Чому дозволила, чи ти не господар своєї волі?
— Тоді я думала, що для сімейного спокою найліпше повністю
