Печатка янгола, Ненсі Х'юстон
Заффі різко зупиняється. Вона ніби дивиться фільм про своє життя з іншою актрисою в ролі себе. Фільм демонструють іноземною мовою і без субтитрів — бо Андраш і огрядна платинова білявка теревенять угорською, навіть не зважаючи на Заффі. Коли Андраш говорить рідною мовою, то міняється, вона вже це не раз зауважувала: голос у нього гучніший, слова сиплються швидше, ніж зазвичай — а від його слів товста білявка регоче, і груди в неї трясуться...
Шок. Наша героїня стає білою, мов полотно. Приголомшена, знищена. Достоту як коли ми побачили її вперше — закляклою перед дверима помешкання Рафаеля Лепажа.
— Це ж моя Заффі! Заходь!
Нарешті Андраш побачив її і підвівся.
— Представляю тобі Анну.
Заффі рухається, мов робот. Онімілі руки і ноги, рухи ривками, мов запрограмовані обслуговувати людей.
— Enchantée! Дуже приємно! — з виразним акцентом каже угорка Анна.
Напевно, оце «enchantée» — одне з небагатьох відомих їй слів французькою.
Заффі не може. Не може. Не може залишатися в одній кімнаті з цією такою зрілою, такою зверхньою дамою, співвітчизницею й однодумницею Андраша, закритій разом із ним у невимовній близькості рідної мови... Може, це його дружина? О Боже...
— Я... я проходила... випадково, — белькоче вона. — Вибачте! (І вона дивиться на свій годинник.) У мене немає часу. На мене чекають. Дякую! До побачення!
І вона вшивається, поки Еміль, сп’явшись на ніжки у візочку, тягне до Андраша ручки («Апу! Апу!»), а та інша жінка, Анна, вибухає сміхом, промовляючи щось угорською — але Заффі не розуміє, не розуміє нічого і хоче якомога швидше втекти із майстерні!
Андраш ловить її вже у дворі. Кладе руки їй на плечі. Пригортає її владно до себе і струшує, мов маленьку.
— Яка ж ти дурна, кохана. Дурна!
Тіло німкені пасивне, безформне; Андраш ніколи ще не відчував його таким; це тіло, яке вона зазвичай дає Рафаелю.
— Це дружина мого приятеля з Будапешта, — пояснює він. — Вона лише на два дні в Парижі, приїхала з невеличким оркестром. Хоче мені розповісти всі новини. Залишайся! Яка ж ти дурна! Не йди!
— Вона єврейка? — тихо запитує Заффі, ледве ворушачи губами, відчуваючи, як усі її члени скручує від ревнощів.
Обличчя Андраша перекошується так, ніби вона його вдарила.
— Авжеж, єврейка. Звісна річ, вона єврейка. Там усі мої друзі — євреї. І що? Ти...
— Вона подивилася на мене, — перериває його Заффі, — з... зі зневагою. Так, ніби я... нікчема! Німецька Laus[44]!
Заффі не знає, як французькою буде «воша», Андраш тим паче, але німецькою це слово йому добре відоме — і він терпіти його не може.
— Казна-що... — каже він, повільно прибираючи руки від плечей Заффі.
Він стоїть перед нею, опустивши руки, дивиться на неї і хитає головою.
— Казна-що навигадувала. Якщо хочеш, можеш іти. Зрештою, йди.
Вона розвертається і йде геть, пряма, наче стовп, і забирає Еміля, що заливається плачем.
Третій епізод — той, що мало не поклав край їхньому коханню, — стався через місяць або два. За цей час вони мали можливість зустрітися, помиритися і заспокоїтися.
Того дня Заффі й Еміль приходять до майстерні раніше, ніж зазвичай. Рафаель щойно відлетів до Женеви після понад тижневого перебування вдома — у ліжку із грипом. Заффі піклувалася про нього, як зразкова дружина — так само дбала про неї в дитинстві матуся: гарячий чай із лимоном і медом, супчики з перетертих овочів, компреси з салом і корицею; уранці й увечері вона міряла йому температуру, збирала брудні носовички, міняла білизну; спокійна й усміхнена, примовляла щоразу: «Звичайно ж ти будеш у чудовій формі в понеділок на концерті — я тобі це обіцяю!».
І Заффі не лукавила. Їй не треба силувати себе, щоби бути люб’язною з Рафаелем. Вона ж йому зобов’язана! Зобов’язана всім. Не Андраш дав їй французькі прізвище і громадянство. Їй ніколи не спадало на думку поселитися зі своїм коханцем у кварталі Маре. Навіть під час тривалих мандрів чоловіка вона й не думала ночувати не вдома: адже там немає окремої кімнати для Еміля, навіть ванної немає! Андраш миється раз на тиждень у громадській бані на вулиці Севіньє, а прати брудну білизну раз на місяць ходить на вулицю Розьє, де кидає свій вузлик до великого розжареного чану громадської пральні. Заробляє він небагато, харчується рідко і абияк, не має ані духової печі, ані холодильника. І Заффі не мучиться сумнівами. Її життя подобається їй таким, яким воно є: поділеним навпіл. Правий берег, лівий берег. Угорець, француз. Пристрасть, комфорт.
Тож, по-материнськи дбаючи про хворого чоловіка, вона аж ніяк не кривила душею.
Тому, щойно Рафаель вирушив у таксі до аеропорту в Орлі (напханий ліками і заохочений сотнями тихих і милих похвал), Заффі цілком природно цікавиться в Еміля: «Ну що, навідаємось до Апу?» — і вирушає.
Консьєржка дивиться їм услід. Вони віддаляються вулицею Сени. Мадам Лепаж лине вже звичною окриленою ходою. О, адюльтер може тривати довго! Роками. Часом і ціле життя. (А це означає, що дитя, дорослішаючи, стає свідком подібних історій. Мадемуазель Бланш кортить дізнатися, що про це думає хлопчик і чим він займається, поки його мати проводить час з іншим. Проте... неможливо спіймати Еміля, не натрапивши заразом на мадам Лепаж. Мати ніколи не відпускає від себе сина.)
Квітневе сонечко вже поволі сходить униз, вже по сьомій і спускається ніч — тим часом Заффі й Еміль доходять до вулиці Короля Сицилії. Дивна річ: хоча в майстерні світиться і чути голоси, засклені двері замкнено. Ну то й що, у Заффі ж є ключ! Вона вставляє його в щілину, тішачи себе думкою, що за мить побачить Андраша — і дійсно бачить його, але зі спини, він сидить за кухонним столиком з іншим чоловіком, якого вона бачить з лиця і якого вона не знає, молодим, чорнявим, вусатим і з палаючими очима...
Почувши її, обидва підскакують, явно розлючені — атож, Андраш теж дуже розлючений...
— Що ти тут робиш?
— Як це що, я... я...
Заффі знову пірнає в мовчанку. Усе це дуже схоже на поганий сон або на погане прокидання після чудового сну...
Андраш хапає її за лікоть, випихає на двір, зачиняє двері, навіть не зважаючи на радісні вигуки Еміля «Апу!».
— Заффі, даруй, — рішуче й тихо каже він. — Але цього вечора ти залишитися не можеш.
— Хто це? Андраше, що відбувається? Хто
