Печатка янгола, Ненсі Х'юстон
Заффі притуляється обличчям до пальта Андраша — та відразу сахається, адже вона ще не все сказала.
— Андраше, часто... тварин ховали абияк... Розумієш, тато був дуже втомлений, тому ями копав неглибокі... Земля рухалася, піднімалася, визирали лапи... Коли я ходила до саду, то йшла... ніби по м’якій ковдрі із падла.
Її нудить і вона замовкає.
По всьому тілу Андраша, на потилиці, на руках і грудях, навіть на спині волосся дибом стає. Це не симпатія, а відраза. Слова Заффі пробудили у ньому спогад про інші погано поховані трупи — євреїв, а не домашніх тварин. Андраш читає все, не може заборонити собі читати все — згадку про точнісіньку таку саму сцену він читав у відомого радянського письменника Василя Гроссмана[42]. Той відразу по війні розповів, що трапилося з євреями в його рідному місті Бердичів, що в Україні. Їх примусили копати власну могилу, перш ніж попадати туди абияк від пострілів в голову. П’ять велетенських ровів, повних мертвих євреїв — це всі місцеві євреї, кілька тисяч, серед них і мати Гроссмана. А далі ті самі слова — земля ворушиться, тіла здуваються, смикаються, стікають кров’ю, лускаючи під тиском ґрунту... Глиноземи Бердичева не могли всотати всю цю рідину, тож єврейська кров розтікалася по землі, люди брьохалися в калюжах крові, німці примусили місцевих селян притрусити рови землею, але доводилося робити це знову і знову, бо земля щоразу ставала дибки, розкривалась і вивергала потоки крові...
Вони й не помітили, як вологий холод просякнув їхній одяг. Вони змерзли. Проте з місця рушити не можуть, скуті спогадами, що повернулися до них. Заффі й Андраш мовчать. Вони забули, що сидять разом на каналі Святого Мартина в місті Париж у січні 1959 року. Цієї миті вони загублені, кожен занурений у криваві згадки, позбавлений надій і сподівань, пригнічений смертельною самотністю болю.
На щастя є Еміль.
Він щойно накаляв: його личко аж червоне від напруги. Оченята блищать сльозами.
— Отакої! — каже, підводячись, Андраш. — Хлопче, ну й момент ти обрав! Випустив усе із себе так далеко від дому? Чому ти так хочеш обваляти нас із мамою у лайні?
І вони хутко повертаються до майстерні, тримаючись за руки і разом штовхаючи візок.
XII
Узимку в майстра музичних інструментів відвідувачів чимало, бо в нього тепло: коли є вугілля, то гріє піч — а ще гріють сердечні розмови і музика. Сьорбаючи чай чи пригублюючи підігріте вино, роздивляючись різноманітні інструменти, белькочучи кожен своєю говіркою, там проводять час: американські джазмени, євреї-скрипалі з ансамблю Гольденберга (Заффі з подивом вслухається в такий подібний до німецької мови їдиш), повії і трансвестити з похиленого готелю під номером 34 (яким заправляє дружина одного з поліціянтів, кричуще порушуючи закон Марти Рішар[43]), біженці з Центральної Європи, які щойно прибули до Парижа... уже не кажучи про мадам Блюменталь, невисоку повненьку вдовицю-сердечницю, яка мешкає на сьомому поверсі і щодня опівдні заходить до Андраша з двома сітками покупок у кожній руці, аби набратися нових сил перед страхітливим підйомом сходами... Таке враження, що цілий світ знає дорогу до цієї майстерні.
Серед цього багатомов’я Заффі почувається затишно: говорить мало, натомість слухає, усміхається, подає чай і миє склянки в маленькій раковині, пишаючись, що її визнають за господиню цієї оселі.
Щодо Еміля, то з ним сюсюкають, його пестять і хвалять десятки незнайомих рук і голосів — невдовзі весь квартал називає його не інакше, як Принцом Сицилії. Відколи візочок із ним з’явився на цій вулиці, друзі й знайомі Андраша поспішають, аби на власні очі переконатися, що з Його Величністю все гаразд. Його перші потуги говорити — кумедні суміші різноманітних наріч. На щастя, Рафаель не знає жодної іноземної мови й у незграбних і дивних вигуках сина («Ой-вей! Салуд! Хей, мен!») чує лише безладне белькотіння.
Уже кілька тижнів, як Еміль називає Андраша Апу — так угорською буде «тато». А Рафаель — це «papa». Тож, навчаючись говорити, він одночасно вчиться й брехати.
Лише двічі впродовж зими 1959 року гості Андраша дратують Заффі. Ні, тричі: але втретє аж так кричуще, що йдеться далеко не про роздратування. Третього разу їхня пара мало не розпадається.
Якось у лютому в середу близько десятої ранку Андраш виходить купити цукру для чаю, залишивши Заффі й Еміля в себе самих. Двері раптом розчиняються, і до майстерні вривається злидар років п’ятдесяти: патлатий, у дранті і напідпитку, від нього тхне вином, він ледве стоїть на ногах; крізь дірки в черевиках визирають чорні безформні пальці. Нажахана Заффі кидається до Еміля, хапає його на руки і притуляє до себе, не в змозі вимовити хоч слово. П’яничку ж присутність жінки дивує більше, ніж її лякає його поява, він роззирається, скошує червоні очі й бурмоче: «Мсьє Андре тутки нема? Нема?».
Цієї миті у дворі чутно Андрашове наспівування. Заффі вже вибудовує в голові фрази, аби зменшити шок — мені дуже шкода, він зайшов, не постукавши, не сердься, будь ласка, він нам не погрожував — та, на її подив, Андраш упізнає клошара.
— Ну що, П’єро, все гаразд? — каже він, навіть не глянувши в його бік.
Диво дивне — але він просовує руку за книжки на полиці, дістає звідти гаманець і дає клошару.
— Тримай... Ну, до вечора! Щасти!
— Дяк, мсьє Андре. — І, кумедно кланяючись і задкуючи до дверей: — Моє пошанування, мадам!
Андраш зачиняє за ним двері.
— Приятель мій, — замість пояснення каже він. — Спить на ринку Червоних Дітлахів. Знаєш такий? На вулиці Шарло. Не чула? Це критий ринок, злидарі збираються там вечорами, щоби потеревенити, а потім сплять, тулячись один до одного між прилавків, щоби зігрітися. Проте серед них трапляються крадії. Тож коли у П’єро заводиться грошва, він залишає її в мене на ніч, бо, хильнувши винця, спить він досить міцно. Що, він тебе налякав? Отакої!
Андраш, розсміявшись, обіймає своїми широкими руками закам’янілих мати й дитя.
— Кохана, ти перелякалася!
— Апу! — каже Еміль, обертаючись і стрибаючи Андрашеві на шию.
Наступного разу це жінка.
Заффі заходить до майстерні, а вона вже там: того самого віку, що й Андраш, вродлива кругленька білявка, всілася в її провалений фотель, який вона сама ремонтувала; еге
