Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
По щирості, все складалося просто чудово. Вперше поему прочитали в самому театрі „Комеді Франсез“ одного, так би мовити, поетичного пополудня. Запросили ввесь шпиталь. Коли на сцені з'явилась моя рудуля і, тремтячи від збудження, з величними жестами, до самих ніг обгорнена пишними хвилями триколору, стала декламувати, зал підхопився й заплескав у долоні, почались нескінченні овації. До такого я був трохи готовий, та, однак, щиро здивувався, побачивши, як тремтять глядачі, як вони здригаються й навіть стогнуть, намагаючись глибше відчути ввесь драматизм того чи того епізоду мого героїчного життя.
Той поет, мабуть, мав іще буйнішу уяву, ніж я, він по-несвітському роздув мої вигадки, оперяючи їх вогняними римами й пишними епітетами, які тепер урочисто спадали в мертву, сповнену захвату тишу. Дійшовши середини якогось уступу й виголошуючи найпалкіші слова, простягши прегарні руки й немов віддаючись найзвитяжнішому з-поміж нас, актриса звернулася до ложі, де сиділи Бранледор, я та ще кілька хворих. У словах, що лунали тієї хвилини, поет святобливо змальовував один із подвигів, які я поприписував собі. До ладу й не пам'ятаю, про що там ішлося, напевне, про щось величне. На щастя, коли йдеться про героїзм, не буває нічого неймовірного. Публіка зрозуміла сенс того артистичного звертання, й увесь зал, радісний, зворушений, схвильований, обернувся до нас, вимагаючи героїв.
Бранледор сидів попереду всіх у ложі й мав куди вигідніше становище, бо своїми пов'язками міг майже цілком затулити нас від публіки. І, паскуда, скористався тією перевагою.
Двоє з нашого товариства видерлись на стільці позаду й через голову Бранледора теж тішилися захопленими вітаннями юрби. Зал аж гримів оваціями.
„Таж ідеться про мене!“ — мало не закричав я тієї миті. — Лиш про мене одного!» Та я добре знав Бранледора, ми б посварилися на очах у цілого залу, а може, навіть побилися б. Зрештою, саме він виграв партію й незмірно тим тішився. Тріумфуючи, як і сподівавсь, він лишився сам, приймаючи ту велику шану. А нам, переможеним, зоставалося тільки вибратися з ложі й піти за лаштунки, де нам спорядили вельми врочисте прийняття. Принаймні й ми трохи втішились.
Але наша натхненна актриса була в своїй кімнаті не сама. Біля неї впадав поет — її поет, наш поет. Як і актриса, він теж ніжно любив молоденьких солдатиків. Вони пояснили це мені цілком артистично: просто запропонували нескладну оборудку. Зробили пропозицію вдруге, але я нітрохи не зважав на їхні делікатні натяки. Тим гірше для мене, бо все могло б дуже добре владнатися. Вони мали чималий вплив. Я, по-дурному роздратувавшись, одразу ж пішов геть. Я був молодий.
Підсумуймо: авіатори вкрали в мене Лолу, аргентинці забрали Мюзін, а цей збоченець, оспівувач гармонії, видирає в мене прегарну комедіантку. Пригнічений, я вийшов з театру, коли в коридорах уже гасли останні вогні, і вночі, не сідаючи на трамвай, пішки дійшов до свого шпиталю-мишоловки, що причаївся серед глевкого бруду ще не скорених передмість.
Не криючись, мушу визнати: моя голова зроду не була надто багатою на смалець. Та тепер у мене знічев'я ставались такі запаморочення, що я мало не потрапляв під колеса, я, заточуючись, поринав у війну. Перебуваючи в шпиталі й відчувши потребу в кишенькових грошах, я міг розраховувати лише на ті кілька франків, які вельми неохоче щотижня привозила мати. Отож, тільки-но випадала нагода, я то тут, то там шукав собі заробітку. Передусім згадав про одного колишнього роботодавця й відразу ж подався до нього.
В непевні часи незадовго до війни я працював помічником у Роже Пути, торгівця ювелірними виробами, що мав крамницю на розі бульвару Мадлен та вулиці Віньйон. Моя робота в того клятого ювеліра була підсобна: я начищав усілякі срібні вироби, загортав святкові подарунки, це не мало кінця-краю, тож крутився, наче муха в окропі. Коли по обіді зачиняли аудиторії медичного факультету, де я день у день марудився, бо ніяк не міг скласти іспитів, я чимдуж біг до пана Пути й щодня дві або три години воював із шоколадницями, до блиску натираючи їх, аж поки надходив час вечеряти.
Платили мені за роботу якихось сорок франків на місяць та ще годували на кухні, щоправда, щедро. В мої обов'язки входило й те, щоб уранці, до початку лекцій, вигуляти ювелірових сторожових псів. Крамниця пана Пути виблискувала тисячами діамантів, і кожен з тих камінців був вартий моєї платні за десятки років. А втім, ті прикраси виблискують там і досі. Потрапивши під час мобілізації в допоміжні війська, Пута був поставлений за шофера до якогось міністра. Тим часом Пута цілком офіційно став робити куди корисніші послуги, постачаючи коштовності високим урядовцям з військового міністерства. Ті урядовці зі свого боку дуже інтенсивно спекулювали на всіх ринках. Що далі загрузали у війні, то більша виникала потреба в коштовностях. Часом Пута мав так багато замовлень, що насилу спромагався їх виконувати.
Від утоми, яка іноді облягала Путу, його обличчя прибирало бодай трохи розумнішого виразу, але для цього треба було добре втомитись. Та, відпочивши, його обличчя, попри незаперечну витонченість рис, оберталось на гармонійну маску бездумної незворушности, розпачливий спогад про яку назавжди залишавсь у пам'яті.
Його дружина пані Пута немов зрослася з крамничною касою. Цю жінку наче породили на те, щоб вона стала за дружину ювелірові: того вимагали батьківські амбіції. Й вона знала свій обов'язок. Подружжя було щасливе, бо в касі ніколи не переводилися гроші. Пані Пута вдалась аж ніяк не бридка, навпаки, як і чимало інших жінок, була б навіть гарненька, якби не виявила стільки нерішучости, що зупинилася на порозі краси, мов на порозі життя: її коси були надто рівно зачесані, усмішка — надто несподівана й нетривка, рухи — надміру швидкі й неначе злодійкуваті. Було несила збагнути, що ж у тій особі заздалегідь обраховане й чому при ній почуваєшся незатишно. Інстинктивна гидливість, яку навіюють крамарі кожному, хто підступився до них і збагнув їхню суть, бодай трохи стишує жалі тих злидарів, які нікому нічого не продають.
Дрібний торговельний клопіт до решти поглинав пані Путу, — як і пані Ерот, тільки в трохи іншому розумінні; вона, наче вірний — Богові, віддавалася тому клопотові душею й тілом.
Проте вряди-годи наша господиня переймалась і довколишнім світом. Якось юна замислилась про батьків-матерів.
— Яке лихо оця війна для тих, у кого дорослі діти!
— Подумай, перше ніж говорити! — зразу присадив її чоловік, протиставляючи цим сентиментам рішучість і жертовність. — Хіба не
