Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Адже він був тільки собака, з обмеженим собачим розумом, і то ще зовсім недосвідчений. Але недовго він гарчав на них. Йому якось невиразно дійшло до свідомості, що й вони нещасливі. Декотрі були тяжко зранені й жалібно стогнали та квилили. Хоча й не розуміючи ясно, Джеррі все ж відчував, що вони в такій самій притузі, як і він. А він був таки в тяжкій притузі. Він лежав на боці, і шнурки, якими туго зв’язано його лапи, аж поврізались у ніжну шкіру й перепиняли кровообіг. Крім того, він пропадав зі спраги, задихався в паркій спеці, паща і язик йому пересохли.
Сумне місце було з тої повітки, сповненої плачем і стогоном, з мертвяками в долівці, з майбутніми мертвяками на долівці й знов же з мертвяками, підвішеними у своїх повітряних гробницях під покрівлею, з довгими чорними пірогами, що мали задерті вгору кінці, мов які дзюбаті хижі потвори, ледь видні у світлі невеличкого багаттячка, над яким сидів старезний дід зі своїм нескінченним ділом: він задимлював голову тубільця-лісовика. Зсохлий, сліпий, уже здитинілий, дід весь час щось мурмотів та викривлявся, мов велика мавпа, раз у раз повертаючи підвішену в їдкому димі голову та підсипаючи жменями деревний потрух у курне багаттячко.
Воно часом спалахувало ясніш і освітлювало високо вгорі, крізь темні поперечні сволоки, верхній брус покрівлі, обплетений нехитрими візерунками з кокосового шнурка, колись чорного й білого кольору, але задовгі роки закуреного до майже всуціль бурої барви. З високих сволоків на довгих шворках звисали голови ворогів, здобуті колись у лісових та морських наскоках. У повітці ніби стояв дух смерті й тліну, і недоумкуватий дід, що задимлював над багаттячком символ смерті, здавалося, ось-ось і сам розпадеться на порох.
Вже перед світом десятки чоловіків із великим галасом внесли до повітки ще одну бойову пірогу. Щоб звільнити
місце, де її поставити, вони відтягували, відкочували, відпихали ногами зв’язаних бранців на обидва боки, не церемонячись із живим м’ясом, здобутим завдяки таланові та мудрості Башті.
Якийсь час вони сиділи в повітці, посмоктуючи череп’яні люльки, сміючись та джеркочучи химерними писклявими голосами про події того вечора. Потім один по одному полягали й поснули, не вкриваючись нічим; бо так, голяка, звикли вони спати змалку, навіть на пекучому сонці.
Як почало світати, не спали вже тільки поранені чи занадто туго зв’язані бранці, та ще хирий дід, що був, однак, молодший за Башті. Коли хлопчак, що вдарив Джеррі веслом по голові й уважав щеня за свою власність, тихенько прокрався до повітки, старий його не почув. А бувши сліпий, і не побачив. Він усе крутив над димом лісовикову голову, щось мурмотів та хихотів безглуздо й підсипав у багаттячко порохню. Власне, ніхто не повинен був робити те вночі, навіть він, ні до чого більше не здатний. Але збудження, що панувало в селищі після нападу на «Еренджі», передалося і його висохлому мозкові; йому заблимали в голові згадки про давню силу та подвиги, і він марив, ніби теж бере участь у тріумфі рідного племені, висушуючи голову — наочний доказ того тріумфу.
Але дванадцятирічному хлопчакові, що прокрався до повітки й обережно переступав через сонних та пробирався між зв’язаних бранців, аж серце завмирало зі страху. Бо він знав, яке страшне табу порушує. Він ще не дійшов того віку, щоб мати право покинути батькову очеретяну хатину й спати в повітці для підлітків, не кажучи вже за парубоцьку, і знав, що, свавільно вступаючи у священну оселю дорослих, дозрілих чоловіків племені Сомо, важить життям з усіма його ще не звіданими таємницями й принадами.
Та він хотів мати Джеррі — і забрав його. Тільки маленька худа тубілка, зв’язана для зарізу, виряченими з жаху очима бачила, як хлопець підняв Джеррі за лапи й поніс геть, урятувавши із запасу живого м’яса, до якого належала й вона. Відважне сердечко Джеррі не стерпіло б такої безцеремонності, і він би загарчав, якби не був украй знесилений; але йому вже так пересохло в пащі й горлянці, що він і загарчати не міг. Змучений, безпорадний, напівпритомний, він тільки відчував немов крізь марення або в страшному сновидді, що його несуть головою вниз із просмерділої смертю повітки через селище, лиш трохи менш огидне, тоді вгору стежкою попід високими розложистими деревами, що вже ліниво шелестіли листям під першими подихами ранішнього бризу.
РОЗДІЛ XIII
Хлопця, як дізнався Джеррі згодом, звали Ламаї, і він ніс щеня до себе додому. Нужденний був той дім, навіть як на дикунську очеретяну хатину. На долівці із твердо вбитого багаторічного бруду жили батько, мати й ще четверо менших братів та сестер Ламаї. Очеретяна покрівля, що текла в кожну зливу, одним боком спиралась на хистку жердину, другим лежала на землі. Стіни ще легше пропускали дощ. Одне слово, хатина Лумаї — так звали батька Ламаї — була найзлиденніша в цілому Сомо.
Лумаї, господар і батько родини, був гладкий — річ досить незвичайна серед малейтян. І, можливо, саме огрядність зробила його ледачим та добродушним. Однак бозтурботне дозвільне життя затруювала йому його дружина Ленеренго, найсварливіша на цілий Сомо жінка. Вони в усьому були протилежні: він гладкий — вона худюща, він лагідний — вона гостроязика, він ледачий — вона невгамовна, він зроду задоволений життям — вона зроду ним сприкрена.
Хлопець тільки зазирнув у хатину, побачив, що батько й мати сплять невкриті в різних кутках, а посеред долівки збились у купку, ніби вивід щенят, його менші брати та сестри. Потім він зайшов за хатину, схожу скорше на твариняче лігво, ніж на людське житло. А довкола неї цвів земний рай. Повітря було напоєне густими, солодкими пахощами диких рослин та пишних тропічних квітів. Угорі розкидали віття троє хлібних дерев. Банани були об-тяжені рясними китицями ще не достиглих плодів. А з тонкостовбурних папай звисали величезні жовті дині, вже зовсім спілі, декотрі втричі ширші за дерево, на якому виросли. Та для Джеррі найсолодшим здався дзюркіт струмочка, що тік, невидний, між замшілим камінням, під мереживним покривом тендітної папороті. Жодна
