Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Отож його розум, ще й досі гострий та гнучкий, зродив план, як перехитрувати Ван-Горна й посміятися з великої Британської імперії, про яку він мав вельми невиразне уявлення.
Сомо мало свою історію. Воно було дивним винятком — приморське плем’я, що жило не на острівцях, а на суходільному боці лагуни, де мусили б панувати лісовики. Легенди Сомо кидають тьмяне світло в темряву давнини. Нібито колись, так давно, що годі й виміряти, молодик на ймення Сомо, син Лоті, ватажка острівної твердині Умбо, посварився з батьком і втік від його гніву, забравши із собою повних дванадцять пірог юнаків. Два мусони тривала їхня одіссея. Легенда повідає, ніби вони двічі обкружляли Малейту і налітали аж на далекі острови Уджі та Сан- Крістобаль.
Після переможних боїв вони, звісно, забирали, як здобич, жінок, і кінець кінцем, обтяжений жінками та дітьми, Сомо оселився на березі Малейти, відігнав лісовиків далі вглиб і заклав берегову твердиню Сомо. Від моря її було збудовано, як усі фортеці на острівцях — з коралового вапняку викладено мури проти хвиль та морських напасників, з проходами для довгих пірог у тих мурах. А від суходолу, де Сомо наступало на джунглі, воно було схоже на будь-яке розкидане лісове селище. Однак передбачливий родоначальник нового племені провів свої кордони багато далі в лісах, на відногах невисоких гір, і з обох кінців теж розмістив по селищу. З людей, що втікали до нього, Сомо приймав у плем’я тільки найбільших зухів. Кволих та боягузів просто з’їдали, і легенда оповідала про незліченні голови, що прикрашали в Сомо човнові повітки.
Ось це плем’я, землю та твердиню й успадкував Башті. І він примножив свою спадщину та й далі її примножував. Він довго й ретельно обмірковував і виважував план, що зродивсь у нього в голові. Три роки тому плем’я Ано-Ано, що жило на кілька миль далі понад берегом, захопило вербівне судно, знищило його й усю команду і здобуло казкові запаси тютюну, перкалю, намиста й усякого іншого краму, а також чимало рушниць та набоїв.
А розплачуватись за те довелось не дуже дорого. Через півроку в лагуну впхався військовий корабель, обстріляв Ано-Ано з гармат, загнавши плем’я в хащі, тоді висадив десантний загін, що марно гнався за племенем лісовими стежками; врешті білі задовольнилися тим, що забили сорок жирних свиней та зрубали сотню кокосових пальм. Тільки-но корабель вийшов із лагуни в море, як плем’я Ано-Ано вернулося з джунглів до селища. Гарматний вогонь не завдає великої шкоди легким очеретяним хатинам. За кілька годин жінки все й позалатували. Що ж до сорока вбитих свиней, то все плем’я накинулося на них, спекло в ямах із розжареним камінням і довго бенкетувало. Ніжні вершечки зрубаних пальм також поїдено, а тисячі кокосових горіхів облущено, поколото, висушено на сонці й задимлено на копру, щоб продати другому суднові білих, яке завітає до селища.
Таким чином, із кари вийшла прогулянка й бенкет. І все те запало в розважну й ощадливу голову Башті. Те, що добре для Ано-Ано, напевне буде добре й для Сомо. Коли такі звичаї в білих людей, що плавають під британським прапором, — убивати свиней та рубати пальми на відплату за кров і голови своїх братів, — Башті не бачив причини, чом би і йому не здобути такого зиску, який здобуло Ано-Ано. Ціна, яку доведеться сплатити колись пізніше, просто мізерна супроти тих скарбів, що їх можна мати негайно. А крім того, на Соломонових островах уже понад два роки як не було жодного британського військового корабля.
Отож Башті, мавши в голові таку чудову свіжу думку, схилив свою вельможну голову на знак згоди, щоб його підданці зійшли на палубу поторгувати. Мало хто з них знав ту його думку чи й узагалі здогадувався, що в нього є якась думка.
Торгівля дедалі жвавішала, припливали нові й нові піроги, і чорношкірі чоловіки та жінки юрмились на палубі. Потім привезли нових робітників, молодих, дикуватих, сторожких, мов олені, однак покірних волі батьків і законам племені. Вони один по одному сходили в трюм «Еренджі», а при кожному йшли купкою батько, мати, родичі; там хлопці ставали перед великим білим паном, що записував їхні імена в таємничу книгу, давав їм ствердити трирічний контракт доторком правої руки до його пера, а потім виплачував їхнім батькам завдаток крамом за перший рік праці.
Старий Башті сидів поряд, як звичайно, беручи щедру данину з кожного завдатку, а його три старі жінки смиренно гнулись навпочіпки біля його ніг і самою своєю присутністю заспокоювали Ван-Горна, радого, що так добре йдуть справи. Якби так і далі, йому б дуже скоро пощастило вернутися з Малейти з повним трюмом.
На палубі, де пильнував тубільців Боркман, крутився Джеррі й обнюхував ноги численних чорношкірих, що їх доти ніколи не зустрічав. Дике собача забрали на берег привезені додому тубільці, і з них тільки один вернувся на «Еренджі». То був Лерумі, і Джеррі, проходячи повз нього, наїжачував шерсть, та Лерумі не звертав на нього ніякої уваги. Він зійшов у трюм, купив собі маленьке дзеркальце й поглядом дав знати старому Башті, що все готове і що в першу сприятливу мить можна починати.
І ось така мить настала — з Боркманової вини. Якби він був пильніший та не знехтував капітанових наказів, нічого б не сталось. Але він не забув про шнапс. Він не передчував того, що готувалося довкола. На кормі, де він стояв, не було майже нікого. Чорношкірі чоловіки та жінки юрмились на прові й посередині палуби та гомоніли з матросами. І Боркман рушив до лантухів з ямсом під бізань-щоглою й дістав свою пляшку. Перш ніж хильнути з неї, він задля обережності озирнувся довкола. Поблизу нього стояла тільки одна тубілка, вже не молода, присадкувата, гладка, кривобока, бридка й
