Що сказано - Аскольд Мельничук
— Чому люди хотіли доторкнутися до нього?
— Бо він був добрий як ніхто.
— Як Бітли.
— Як хто?
— Бітли, на радіо.
Його домашні ніколи не знали, про що він говорить.
— Америка. Нам за нею не встигнути. Чого тебе вчать у школі?
— Гострити олівці.
— Чудово. — Стефан бровою не повів. — Ще трохи — і відмовишся від тих, що я гострю моєю вутлою бритвою. З наступного року ти маєш вчити латину?
— Якщо захочу, вуйку. Але хіба з восьмого класу.
— Ага. А до того часу тобі має захотітися.
— Гола пані називається чувіха.
— Це такого тебе вчать?
У ставках, ледь видних за кущами, квакали жаби. Якщо уважно приглядатися до таких місць, казав Стефан, це додасть кілька років життя. Адже очі, він пояснив, живлять нас аж ніяк не менше за шлунок.
Світло просто крізь віття дерев перерізувало стежку, з обох боків затінену лісом. Ще далі лежали повалені блискавкою або струхлявілі сосни й берези. Пригадалися Стефанові розповіді про князя Тура, котрий сидів на яблунях як на стільцях.
Коли він пробирався попід аркою з диких рож, павутиння лоскотало йому щоки. Бо придивився до квітки: червона, блискуча й волога, мов щойно вимите яблуко. Рої мошкари, комарів, самовпевнених бабок. Відчуття таке, ніби щось чи то під, чи то над поверхнею його шкіри хоче вирватися на волю.
Вони минули луг, де трава ряхтіла дрібнесенькими скалочками дзеркала — начебто дощ упав лише тут і не деінде.
На горбі височів дуб, схожий на букву Г. З гаку звисала дерев’яна гойдалка.
— Сідай, — звелів Стефан.
Він відклав ціпок й гойданув Бо так, що той злетів під сонце, мов куля на мотузках.
За якийсь час вони рушили назад. Важко було встигати за Стефаном, який нагадував Бо лиса — ніс уперед, худе тіло зондує простір.
З лісу виринув чудернацький будинок — білокам’яний під солом’яною стріхою, а навкруг — соняшники-чатові.
На порозі стояв старий, вбраний у біле. Білі штани, біла сорочка, що звисає по коліна, мов спідниця. З роздвоєної білої бороди вистає невелика сива голова на вузьких плечах. Вивірка стрибнула йому на груди, а далі на землю.
— Що воно за хлопець?
Стефан представив Бо пасічникові Семенкові.
— Такий дрібний, — сказав той.
Бо не відводив очей від вивірки, що гризла соняшникове насіння. Всередині в хаті стояв довгий сосновий стіл і чотири стільці, в куті — розкладачка. Гості сіли за стіл, а пасічник заметушився на кухні. Дав кожному таріль, на якому бджолині стільники сочилися золотом. Бо почувався яку церкві.
Старий нашвидку проказав молитву.
— Їжте! — звелів, сміючись.
Бо відкусив шматок: тепле і дивне на смак. Жував усе разом — і віск, і мед, губи витирав верхом долоні, і ніхто не перечив.
Чоловіки балакали, а він встав з-за столу і пішов надвір робити обхід. На кілках стояв вулик. Бджоли його не чіпали — літали собі між диких яблунь і сідали на дрібні білі квіточки. Бо стежив за вивіркою, що порпалася в листі.
Світ завис йому перед очима. Він уперше бачив речі такими, якими вони є.
Стефан вийшов з хати, коли сонце на небі сяяло вже трохи нижче, і верталися вони тією самою стежкою, але Бо нічого не впізнавав. За кілька годин геть усе змінилося.
По дорозі Стефан відчув, що старий світ вигасає, мов туман. Усі ті жінки — піт до поту, уста, цілунки — танули, і єдиною причиною, чому все воно трапилося, було хіба те, що він мав зберегти в пам’яті кілька імен, кілька спогадів, щоб передати щось далі.
Вечорами всі збирались у сараї.
Приходили святково вбрані — жінки в парфумах і довгих сукнях, чоловіки у краватках. Разом співали, сперечалися, оповідали байки.
Суддя Камінський казав:
— Чи я коли-небудь розповідав, як опинився в одній камері з ґвалтівником, котрого сам запроторив до в’язниці? Чудова історія. Я, звісно, був політичним в’язнем. Не злочинцем. Служив іншій ідеї. Та тоді, в тій камері з ґвалтівником, політика й ідеї не мали значення. На душі було чорно. Руки тряслися. І знаєте, хто мене врятував? Ґвалтівник. Він кілька діб мовчав, а потім підійшов і каже: «Я вас знаю. Це ви запроторили мене сюди. Пане». І відійшов. Не пробував мене вбити, а сів у кутку і молився на вервиці. По-моєму, молився на вервиці. Отак вплинуло на нього почуття вини.
— Що нам потрібно, — сказав Павло, — то це революція. Треба почати революцію.
— Та що ви кажете? Хіба ми вже раз не спробували? — запитала Адріана.
— Вина, — сказав полковник Левко, поправивши окуляри в дротяній оправі, і шморгнув носом, — то найдурніше в світі почуття. Самопотурання маленьких людей. Цілком передбачувано. Є люди, які живуть на широку ногу, доки фортуна з ними. А як покине, то вони сама лиш mea culpa і скорбота.
— Зіграємо в стук-пук[19]? — спитав Джордж.
— Не згоден, — відбив удар суддя. — Годі сподіватися на одухотворене внутрішнє життя, не відчуваючи — і не переживши — провини. Це неприємно, але необхідно. Навіть не скажу, скільки разів я втрачав сон, бо хвилювався, чи ухвалив правильне рішення у справі. Але я вірю, що саме сумління робить мене кращим суддею.
— Сумління! — перервав полковник Левко. — Його вигадала людина, аби мучити себе і своїх менших братів. Я винен у тисячах смертей. Мене це нітрохи не бентежить.
— Вам уже роками погано спиться, Левку. Всі це знають.
— Нічого ви не знаєте. Як завжди. Моє безсоння спадкове. Мій батько погано спав, дід погано спав. І кому те спання треба? Життя — це дія. Я можу помилятись, але цим не переймаюсь. Все воно, знайте, через релігію. Релігія робить вас м’якими. Покутують лиш боягузи. Тут я погоджуюся з великим Канінгемом Ґремом, який казав: «Не поступлюся ніколи».
— Уявіть, як почувалася його дружина…
— Згадайте Наполеона і Нея у Фрідланді чи Бородіно!
— Лейпцизьку битву!
— А для чого?
Адріана змішалася:
— Що «для чого»? О господи, я геть заплуталась.
— Наполеон, природно, довіряв Габсбургам. Нам краще знати. Ми жили під тими клятими австріяками. Він розраховував, що шлюб із цісарською дочкою дасть йому і цісарську піхоту.
— Та що ви все про Наполеона? Поговорімо про Хмельницького чи Мазепу…
— Біла
