Що сказано - Аскольд Мельничук

Ластівка досі складала одяг. Купа все росла і росла.

— А солдатиків взяти можна?

— Ні, — раптом відрубала Ластівка.

— Чому?

— Вони важкі.

— Мамо, яка дурниця!

— Нехай. Солдатиків брати не можна. Досить солдатиків.

Серйозна проблема. Бо замислився. Але був певен, що сперечатися з нею — то помилка.

Вона намагалася зачинити одну з валіз, коли повернувся з роботи Стефан й зазирнув до кімнати.

— І куди ми їдемо?

— Так не робиться, — картав її потім Аркадій. — Нічого не робиться тільки тому, що тобі, бач, забаглося.

Тепер-от Париж. Дивачка. Іноді він боявся, що вона зовсім втратить відчуття реальності, як її мама.

— Хочеш щось мати, треба на це щось працювати. Поступово. Планувати й триматися планів.

Ластівка заплющила очі. Вона думала про уяву Бога. Якщо існують живі люди з крильми, а натовпи мертвих підглядають за живими, тоді поїздка в Париж — це такий мізер у загальному задумі, що Бог вмить її може владнати. Авжеж, Париж — дрібниця. Мільйони їздять туди щодня.

— Я знаю, чому тобі закортіло в Париж, — додав Аркадій, уже лагідніше. — Знаю.

Ластівка глянула на нього, в очах сумнів. Він так мало чого розуміє. Невже він взагалі здатен це збагнути?

— Тому що не можеш поїхати додому. Я знаю. — Тоді повернувся до сина: — Покажи матері, як гарно ти відтискаєшся від землі.

Ластівка не переставала говорити про Париж, і нарешті Аркадій погодився заплатити за половину квитка на літак. Але спочатку вона мусить знайти роботу, щоб заробити на решту.

На семінарі жінка дала їй рожеву пластикову валізку для зразків, коробку каталогів і стос бланків замовлень. Тепер Ластівка — пані з Avon.

— Вся справа у ставленні, — казала інструкторка, агресивно-бадьора жінка з посрібленим сивиною волоссям і намистом зі штучних перлин. Рот у розмазаній помаді був схожий на рвану рану.

Інструкторка знов і знов повторювала: пам’ятайте, що ви даєте людям дещо справді їм потрібне. Але Ластівці бачилося, що вона хапає покупчиню за барки і, наче приголомшеного кролика, кидає у джутовий міх. Ото — бізнес. А ставлення… Які химерні фантазії!

Але така була єдина дорога до Парижа, і, якщо треба, вона її пройде.

Перші свої гроші, п’ять доларів за день, Ластівка заробила на подругах із Союзу українок, із якими раз у місяць стрічалася в залі при церкві, в Елізабеті.

Поступово вона підібралася до Фрі-Фолла.

Одного ранку двері відчинила пані Робертс: Ластівка впізнала в ній голову Товариства батьків і вчителів.

Ластівка почервоніла й пояснила мету свого візиту.

— О, я б купила якийсь одеколон для Бена. Заходьте.

І впустила Ластівку до передпокою. Щойно двері закрилися, як знов пролунав дзвоник.

— Вибачте. О, Анджела! А я якраз розмовляла з… Даруйте, не знаю, як вас звати. Вороґ? Яке дивне ім’я! Я якраз… ні, не так. Ходімо, Анджело. Зачекаєте хвилинку?

Пані Робертс і прибиральниця пішли вглиб коридору.

Наполегливість. Ще одне слово, яке вживала та жінка на семінарі. Переступиш поріг — будуть продажі. Таке правило. Є продажі — будуть комісійні. Така мета. Є комісійні — буде Париж.

Вона пригладила волосся довгими нервовими пальцями, які роками не торкалися піаніно — хіба заграти національний гімн. Глянула у венеційське дзеркало і помітила, що не підфарбована. Наставниця постійно повторювала, що найкраща реклама продавчині — вона сама.

Пам’ятайте: товари продаються самі. Вони вже продалися мільйонам людей. Вам треба лиш їх показати.

Ластівка скептично переглядала мініатюрні тюбики і пляшечки зразків. Невже й справді вони такі могутні? Чи може вона повністю звіритись на них? Вона дістала каталог і відкрила на сторінці чоловічих одеколонів. Чи Аркадій вподобав би якийсь із «Моделей Т»? Чи гантель?

— Ви хто? — За крок від неї стояла дівчинка років семи, з кісками, і притискала до грудей іграшку — м’якого тхора. — Чи то пані з Avon, Седі? — запитала дівчинка чорношкіру жінку, що йшла коридором.

— Не називай мене Седі, дитинко. Вибачте, мем. Пані Робертс розмовляє по телефону. Вона вийде за мить.

Ластівка дивилася на павичів, які пихато походжали на килимі під її ногами. А що, якби вона забелькотала українською?

Ластівка якраз вправлялась перед дзеркалом у ролі продавчині, коли тут надійшла пані Робертс. Піймалася. Ластівка почервоніла. І смикнула рукою, щоб показати силу чудових речей у валізці. Валізка й рука зударились. Шістдесят вісім тюбиків помади і дюжина пляшечок парфумів застрибали поверх павичів.

Вона присіла й забубоніла, вибачаючись усіма відомими їй мовами — французькою, німецькою, румунською, польською, чеською.

Пані Робертс силувано всміхнулася.

Ластівка підвелася, з тюбиками в руках, кахикнула й теж усміхнулася клієнтці.

— І що то за ім’я таке? — спитала пані Робертс.

— «Серцеїд», — відповіла Ластівка, дивлячись на тюбик у руці.

— Ні. Вороґ. Я маю на увазі Вороґ. Ви казали, то ваше ім’я.

— А. Українське. Українське прізвище.

— Здається, я ще ніколи не стрічала українців. Це таке як росіяни?

Ластівка приїхала зі Стефаном до Клаґенфурта перед Великоднем. Тієї Великодньої неділі у жодній церкві не дзвонили. Її тато залишився вдома дещо владнати. Потім якийсь зашмарканий хлопчак приніс від батькового друга телеграму: Зенона розстріляли. Багато років минуло, поки вона дізналася, чому.

— Ні, — відказала Ластівка. — Ні.

Їй не хотілося пояснювати різницю. Натомість вона розгорнула каталог на сторінці чоловічих одеколонів.

Пані Робертс обрала «Друг тіла». Ластівка виписала заявку, як тут із іншого покою почувся крик дівчинки: «Ні, ні, ні, Седі! Я сказала: ні, ні, ні!».

Коли Ластівка відчиняла двері, пані Робертс спитала:

— Сумуєте за домом?

Питання зачепило Ластівку за живе. Що за світ, подумала вона. Не дає спокою. Завше нагадає, що ми в ньому зайди.

І тільки вона зібралась відповісти, як пані Робертс ґречно додала:

— Дурне питаю. Звісно, що так. Я теж сумую за домом по тижні на Гаваях. Ми з Беном завжди на Різдво туди їздимо. Чи то пак їздили, заки народилася Наталі…

Ластівка почула себе приниженою. Навіть косметику продати нездарна. А глянути на пані Робертс. Оце жінка! Як гордо вона в світі тримається! Ось такими життя робить людей — коли його ласка. А яка користь від її почувань? Геть ніякої.

Вона пішла додому через цвинтар. «Тату!» — стиха покликала. Але той не з’явився.

Коли вона повернулася додому, то застала у вітальні звичну компанію. Навіть мати сиділа там у дерев’яному візку, вбрана в смугасту синю сукню, і гризла цукроване яблуко.

Усі виглядали не на жарт схвильованими.

— Друзі мої, ми дійшли роздоріжжя! — горлав полковник зі свого сідала на канапі.

Його обступили прихильники: роти