Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
Містер Піквік взяв капелюх і рушив до „Павича", але містер Вінкл приніс туди звістку про бенкет ще перед його приходом.
— Місис Пот теж там буде, — такими словами зустрів він свого лідера.
— Правда? — перепитав містер Піквік.
— В костюмі Аполлона. Та тільки Пот заперечує проти туніки.
— А я уберуся бандитом, — перебив містер Тапмен.
— Ким? — стрепенувся містер Піквік.
— Бандитом, — лагідно повторив містер Тапмен.
— Алеж ви не маєте наміру, містер Тапмен, — сказав містер Піквік, пильно дивлячись на свого друга, — ви ж не маєте наміру вбратись у зелену бархатну куртку з талією в два пальці?
— Навпаки, маю намір, — задерикувато відповів містер Тапмен. — А чому б ні, сер?
— Тому, сер, — почав уже хвилюватись містер Піквік, — що ви занадто старий, сер.
— Занадто старий! — вигукнув містер Тапмен.
— А якщо вам потрібні ще інші причини — маєте: ви занадто товстий, сер.
— Сер, — сказав містер Тапмен, і його обличчя побагряніло, — це вже образа, сер.
— Сер, — тим же тоном відповів містер Піквік. — Бачити вас в убранні бандита, в зеленій бархатній куртці з дводюймовою талією буде для мене образа, вдвоє більша.
— Сер, — сказав містер Тапмен, — ви — грубіян.
— Ви самі грубіян, — відповів містер Піквік.
Містер Тапмен ступив крок чи два наперед і обміряв містера Піквіка поглядом. Містер Піквік повернув цей погляд, та ще й загострив його, пропустивши крізь скло окулярів, і дихав викликом. Містер Снодграс і містер Вінкл закам’яніли, дивлячись на таку сцену між двома такими людьми.
— Сер, — по короткій паузі сказав містер Тапмен низьким, глухим голосом, — ви назвали мене старим.
— Назвав, — ствердив містер Піквік.
— І товстим.
— Повторюю свої слова.
— І грубіяном.
— Бо ви й є грубіян.
Впала жахна мовчанка.
— Моя прихильність до вашої особи, сер, — сказав містер Тапмен тремтячим голосом і засукуючи рукава, — моя прихильність до вас велика… дуже велика, але такого я попустити не можу.
— Виходьте, сер, — відповів містер Піквік. Під впливом збуджуючого характеру цього діалогу героїчний муж став у позу людини, розбитої паралічем, гадаючи, певно, як могли думати двоє свідків, що така має бути позиція для захисту.
— Як! — скрикнув містер Снодграс, раптом знову відчувши спроможність говорити, яку він втратив був через безмежне здивування, і кинувся між двох противників, наражаючись на небезпеку дістати по стусану від кожного. — Як! Містер Піквік, на вас дивиться цілий світ. А ви, містер Тапмен, з нами разом осяяний світлом його безсмертного імени… Сором вам, джентльмени, сором!
Незвичайні зморшки, що їх гнів поклав був на лагідне обличчя містера Піквіка, в міру того, як говорив його молодий друг, зникали, як зникають під гумкою сліди від чорного олівця.
— Я погарячився, — сказав містер Піквік, — занадто погарячився. Вашу руку, Тапмен!
Чорні тіні зійшли з обличчя містера Тапмена, коли він сердечно стиснув руку своєму другові.
— Погарячився і я, — признався він.
— Ні, ні,— перебив його містер Піквік. — Провина виключно моя. Отже, ви надягнете зелену бархатну куртку?
— Ні, — відповів містер Тапмен.
— Буду вам дуже вдячний, якщо ви її надягнете, — настоював містер Піквік.
— Ну, тоді надягну, — згодився містер Тапмен.
Умовилися, що містер Тапмен, містер Снодграс і містер Вінкл, — всі троє будуть у маскарадних убраннях. Отже теплі прекрасні почуття містера Піквіка змусили його дати згоду на таке, чого вжахнувся б його розум. Разючіша ілюстрація його лагідної вдачі навряд чи потрібна.
Містер Лео Гантер не перебільшив ресурсів містера Соломона Лукаса: вибір костюмів у нього був великий, напрочуд великий. Може, костюми були не дуже класичні, не зовсім нові, не було серед них жодного убрання, зробленого точно в стилі певної доби або часу; але всі вони були більш чи менш усіяні лелітками; а що є кращого за лелітки? Можуть зауважити, що лелітки не для денного світла, але кожне знає, як блищать вони при світлі ламп; і цілком ясно, що коли люди дають костюмований бал удень, і вбрання виглядатимуть на ньому не так гарно, як виглядали б вони вночі, то це провина того, хто дає бал, і нерозумно обвинувачувати лелітки. Такі докази наводив містер Соломон Лукас, і, переконані його аргументами, містери Тапмен, Вінкл і Снодграс вирішили вирядитись в убрання, рекомендовані ним, як найбільш придатні для такої оказії.
Настав ранок. Любо було дивитись на місгера Тапмена в повному костюмі бандита: в дуже вузькій курточці, у коротеньких бархатних штанах на верхній половині ніг і в складних обмотках, які так люблять усі бандити, — на нижній. Приємно було бачити його відкрите й лагідне обличчя з наліпленими вусами та бакенбардами, що висувалося з відкритого коміра сорочки, і капелюх у формі голови цукру, прикрашений різнокольоровими стрічками. На жаль, він мусив тримати його на колінах, бо в жодному критому екіпажі між головою людини й дахом така штука уміститись не може. Однаково весело та приємно виглядав і містер Снодграс у голубих атласових штанах і плащі, білих шовкових панчохах та черевиках і в грецькому шоломі, що, як кожен знає (а коли не знає, то так каже містер Соломон Лукас), являло собою справжнісінький костюм трубадура від найдавніших часів і до остаточного їх зникнення. Все це було дуже мило, але все таки ніщо проти костюма містера Пота. Коли під'їхали карета й шарабан до його будинку, і на порозі з’явилася фігура великого Пота у формі російського поліцая з величезним нагаєм у руках, натовп перед будинком вибухнув бурею привітних криків. То був символ потужного впливу „Ітонсвілської газети" і жахних кар, які вона накладала на порушників громадських інтересів.
— Браво ! — скрикнули містер Снодграс і містер Тапмен, побачивши з коридору цю ходячу алегорію.
— Браво! — чути було голос містера Піквіка.
— Ура, Пот! — ревла юрба. І серед цих вигуків містер Пот з виглядом людини, свідомої своєї сили та вміння користуватися нею, сів у шарабан.
Слідом за ним з будинку виринули місис Пот, що дуже схожа була б на Аполлона, якби на ній не було сукні, і містер Вінкл, що в своїй червоній куртці мав би вигляд спортсмена, якби не нагадував більше звичайного листоношу. Останнім вийшов містер Піквік. Хлопці зустріли оплесками його, імовірно, вважаючи його гетри та трикові штани за якийсь старовинний костюм.
Коли всі посідали, екіпажі покотили до дому Гантерів, при чому містер Веллер сидів на передку карети, де їхав його пан.
Всі чоловіки,
