Бурецвіт - Марія Ряполова

Дивник опустив очі, зліз зі стільця і поплентався в невідомому напрямку, плутаючись у шести лапах.

22

— Прокляття може застрягнути, наприклад, на людині з надто сильною волею або надто розвиненими певними здібностями, — розповідав радник.

— Якими?

— Фактично, будь-якими. Якщо людина талановита, то з цим будуть проблеми.

— Добре хоч я ні на що не перетворився, — похитав головою Мереж.

Бурецвіт зміряв його зневажливим поглядом.

Ми сиділи у вітальні Мріїного будинку, на першому поверсі. На другому господиня наводила красу. Вона ще не показувалася чоловікам на очі після зняття чар.

— Можуть бути й інші причини, звісно. Але, я гадаю, це питання часу. Рано чи пізно прокляття з нього зійде.

Я роздивлялася радника. Мене бісила його поза. Він закинув ногу на ногу і якось дуже сильно вивернув зад. Так фотографуються дівчата в бікіні.

Бурецвіт мовчав і крутив у руках чорну кульку. Він змусив мене її йому здати. Взагалі я була тепер у немилості. Причому в усіх, крім радника. Я поглянула на Мережа. Той ще ображався на нас.

— Мереже… ти…

— Що?

— Ну, ти пам’ятаєш, у лісі тоді… той крик. Що трапилося?

Ти ніби цілий.

— А я звідки знаю.

— То це був не ти? — перепитала я.

— Ні.

— Але тоді хто ж?

— Може, шукач?

— Вибач, у мене не такий приємний голос.

— Зачекайте, невже в ту ніч там був хтось ще?

— Це цілком можливо, — сказав Мереж.

— Тоді… може, його пошукати?

— Нащо?

— З ним щось трапилося. Зле.

— Чого ти переймаєшся? — дратівливо спитав шукач. — То був він. Мереж. То був його голос. Побачив, мабуть, оту свинокозу і заверещав.

— Не бачив я ніякої свинокози!

— А та коза дуже небезпечна? — спитала я у Бурецвіта.

— Ну, безпечною вона не виглядає.

— Там був іще твій монстр, — сказав Мереж. — Як ти вважаєш, перетворюватися на монстра приємно?

— Доброго вечора, — почулося зверху.

Ми підняли голови і побачили Мрію в довгій напівпрозорій нічній сорочці. Під нею, здається, були короткі чорні шорти і блузка корсетом, теж чорна.

— Е… ви вже спати лягаєте? — промимрив Мереж.

Знекровлене довгим миттям ріденьке волосся розкидане по плечах Мрії. У її зелених очах — очікування неймовірного успіху. Звичайно, порівняно з тим, що було раніше, виглядала вона просто шикарно.

Мрія почала граційно спускатися сходами.

— Ні ще. А чого ви питаєте?

— Я… просто ви в нічній сорочці.

Мрія зупинилася і оглянула себе.

— Справді. А я ще думала, як воно називається.

— Вам личить, — додав Мереж.

— Дякую.

Вона спустилась і сіла у крісло. Сіла так, як сідають у нього в меблевій крамниці, коли хочуть визначити, наскільки воно може бути комфортним.

— Як це чудово — не почувати себе потворою.

Всі промовчали.

Я помітила, що в кімнаті з’явився також Дивник. Коли і звідки він прийшов — невідомо, але його чотири ока були все такі ж сумні. Монстрятко залізло на старий пуфик і ледь гойдало хвостиком.

Мені стало ніяково. Щоб відволіктися, я обвела поглядом інших присутніх.

Виявилося, що Мрія не зводить очей з радника, а той уже трохи нервується. Раптом дівчина встала з крісла, попростувала до нього і спокійнісінько вмостилася йому на коліна. Радник стримано усміхнувся.

— Ми тут говорили, — почала я, — про крики в лісі позаминулої ночі. Ми гадали, це був хтось із нас. Але це не був хтось із нас. От ми й думаємо, хто це міг би бути. Може, варто пошукати його в лісі?

— У лісі нікого нема, — відповіла Мрія. — Я його оббігла, поки знімала прокляття.

— Оббігли?

— Мені все треба було оббігти, всю прокляту територію. На щастя, раніше, тобто з прокляттям, бігала я швидко.

Розмовляючи зі мною, вона весь час дивилася на радника. Той нічого не чинив, лише посміхався і думав, мабуть, який йому треба зробити вираз обличчя, щоб не виглядати ідіотом.

— Розкажіть мені про себе, — запропонувала вона йому і почала чухати його макітру, розворушуючи прилизане волосся.

Дивник сповз на підлогу і поплентався в сусідню кімнату.

— А що саме вас цікавить? — Радник намагався зберігати спокій, але голос його видавав деяку схвильованість.

Я підвелася і пішла за монстрятком.

— Щось дуже особливе.

Я пройшла до іншої кімнати і зачинила за собою двері.

Дивник сидів на підвіконні і дивився надвір.

— Дивнику, ти не чув, а радник сказав нам дещо. Він сказав, що прокляття з тебе не сходить, бо ти дуже талановитий. І що з часом воно зійде, бо закляття, що його знімає, воно вже діє, тобто не вже, а ще, воно ще діє. І діятиме на тебе, доки прокляття не зніметься. Треба трохи почекати.

Дивник до мене не повернувся, але почав трохи розгойдувати хвіст, а обвислі останнім часом вушка його знову були в тонусі.

— Завтра зранку ми поїдемо звідси і візьмемо тебе з собою.

— Ні, ні, припиніть!

З сусідньої кімнати почувся жахливий галас.