Бурецвіт - Марія Ряполова

— Перевірити… провідника. Вони вирішили перевірити провідника, — видихнула я з недобрим сміхом.

— Я мав би продовжувати свою лінію поведінки, але, гадаю, це недоречно зараз. Я навіть не знаю, що нам тепер робити. Тут немає жодного зв’язку. Мобільні телефони не працюють. Звичайні теж не працюють. Підняв тут слухавку… тиша. Можна подивитися в інших будинках, але…

Раптом у двері постукали. Власно, гучно, з чималою силою.

Дивник метнувся до нас і застиг із здійнятими вертикально вгору вухами. Я підхопилася і підбігла до дверей. Підбігла, правда, нишком, щоб не було чутно кроків. Дивник так само нечутно вліз по одягу мені на плече. «Не відчиняй!» — прошепотів Бурецвіт за моєю спиною. А що тут відчиняти. Вони і не замкнуті.

Штовхнути тільки треба.

— Можна ввійти? — це був звичайний людський голос. Приємний навіть.

Моє серце калатало як скажене. «А що нам втрачати?»

— Так, — відповіла я.

Двері відскочили вбік. На порозі стояло високе створіння жіночої статі, найгірше, що я бачила в своєму житті. З неї звисали якісь зелені шмарклі, вона ніби з них була створена, і тільки очі були чорними. Повністю, без білків. Я з вереском відсахнулася. Дивника як вітром здуло. Вона, чи, правильніше, воно, вищирило велетенські гнилі зуби і просичало:

— Як довго я на вас чекала.

18

Я кинулася до кімнати, ледь не збивши з ніг Бурецвіта.

— Куди ви? — розгублено вигукнула потвора.

Ми втрьох: я, Бурецвіт і Дивник — влетіли до вітальні.

Монстрятко заскочило на шафу, а шукач схопив стілець і вибив ним скло з вікна.

— Швидше! — крикнув він мені. Я скочила на підвіконня. — І все те будь-що зберегти… і зробить хтось свій другий крок…

— Що?

Я обернулась. На порозі кімнати стояла зелена потвора у шмарклях. Тепер я помітила, що правою рукою вона притискає до грудей якийсь глечик.

— Лірино! — гукнув Бурецвіт.

— Що ви сказали? — І зробить хтось свій другий крок, кажу, — повторила слизька діваха ображено.

Я зістрибнула з підвіконня і сказала:

— Познайомся, Бурецвіте. Це — людина, яка охороняла місце твоєї мрії всі ці роки. Вона скаже тобі, як діяти далі.

19

Я жадібно ковтала воду, яку принесла у глечику Мрія. Так звали нашу нову знайому.

— Розумієте, ці місця планували забудовувати, — пояснювала вона. — А ще хотіли вирубати частково ліс і зробити новий місток замість цього. І хто впізнав би тоді отой пейзаж? Проблема ж моя була в тому, що жодних прав я на цю землю не мала. Й нічим не могла завадити. От і довелося, заради того, щоби зберегти місце твоєї мрії, шукачу, проклясти його. Таким от чином.

— Щиро дякую, — мляво промимрив прибитий Бурецвіт.

— А як інакше? Це ж усе дуже важливо, аякже. На жаль, оскільки я була частиною цього місця, прокляття поширилось і на мене. Тепер перебуваю в такому от вигляді. Але все! Як тільки я повідомлю тобі те, що маю, — зможу зняти прокляття.

Почвара знову вищирилася. У мене ніби голки затанцювали по спині.

— Я дуже гарна, між іншим, — повідомила Мрія. — Ну, ви побачите.

— Їсти хочу, — сказала я.

— О, то ваш провіант у мене. У моєму будиночку. Він тут трохи окремо. Так би мовити, на околі. Хоча, звісно, тут усе селище — як окіл. Там, у мене, збираються всі речі, які де-небудь у цій місцевості люди полишають без нагляду. Ну то як вам тут?

Мені цікава стороння думка, бо я ж не об’єктивна, я вже так до цього місця звикла. Ніби нічого? Чи ні? Тут було непогано, коли тут іще хтось мешкав. Але прокляття всіх повиганяло. На жаль, на жаль… Я почуваюся навіть трохи винуватою… Добре, що ви приїхали!

Я роздивлялася її руку з довгими кігтями, під якими назбиралося чимало густих шмарклів.

— То як вам тут? — не вгамовувалася Мрія.

— Незабутньо, — відповів шукач, беручи глечика з моїх рук.

— Я старалася. Навіть вулички замітала. Сама, уявляєте? Помітили, як тут чистенько?

Я механічно погладила Дивника, що влаштувався на моїх колінах. Мені спало на думку слушне питання.

— А… а це хто? — я вказала пальчиком на звіра.

— Гадки не маю, — відповіла Мрія. — Деяким, знаєте, не щастить.

— Тобто?

— Ну… можна на таке перетворитися.

— Що???

— Буває.

— Як це «буває»?

Мрія з войовничим виглядом ухопилася руками за стегна.

— А ви гадаєте, легко було виперти звідси стільки сімей, що не бажали жити в іншому місці?

— Ви…

— Я вже не контролюю прокляття. Принаймні не повністю.

— Ви хочете сказати, що це була людина? — я забрала тремтячу долоню з пухнастої голови Дивника і приголомшено вирячилася на нього.

— Не обов’язково, — заспокоїла Мрія. — Це міг бути песик або їжачок.

— Бурецвіте… — простогнала я, — то, може, це… Мереж?

Чи то мені здалося, чи то в очах шукача промайнула втіха.

— Може бути, може.

— Ну, це не так уже й важливо, — Мрія прагнула змінити тему, — мене непокоїть інше.

Я розвалилась у кріслі, ніби труп, вбитий