Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова
Він озирнувся й метрах у десяти від себе на лавочці автобусної зупинки побачив худорляву дівчинку-підлітка в блайзері, з-під якого вибивалися русяві кучері. Обіпершись долонями об лавку, вона сиділа, не звертаючи жодної уваги ні на людей, ані на транспорт, і повільно метляла ногами в кросівках.
Льовушка розвернувся. Підійшовши і рішуче ставши навпроти дівчинки, він раптом розгубився. Вона без найменшого хвилювання чи подиву перевела погляд на незнайомця, що загороджував тепер собою проїжджу частину.
У Льовушки застукотіло в голові: «Що казати? Дитина, як дитина. Звичайний собі міський акселерат. Сидить, нікого не чіпає. Звісно, жодних дурних об’яв у руках не тримає. Що ж у неї спитати?! А може, то й зовсім не вона? Хіба мало їх у великому місті, тінейджерів?» І раптом руки його, начебто зовсім незалежно від голови, дістали з нагрудної кишені складений клапоть зім’ятого паперу, розгорнули й показали дівчинці.
– Це ти?
Із витримкою, гідною розвідника, вона подивилась на малюнок, потім у вічі дорослому дядечкові, котрий хвилювався набагато більше за неї, і мовчки, як здалося Льовушці, трохи зухвало посміхнулася. Лишень очима і кутиками рота.
– Ти?!
– Я, – стримано і майже байдуже відповіла дівчинка.
Льовушка хапонув повітря і наче захлинувся ним, не знаючи, що казати далі.
– Та ти… Та… Та ти знаєш…
Дівчинка нахилила голову набік і дивилася, тепер уже серйозно, на дядечка, що намагався її в чомусь звинуватити.
– Мій друг сидить у міліції! Через твої ключі! А може опинитись у в’язниці!
– Мої ключі? – здивовано знизала плечима дівчинка.
– Тобто, ти сказала, що його ключ… Ти ж це сказала?!
– Так. Але ж я не збрехала. Далі ви самі…
Льовушка зніяковів. Дійсно. Адже вона просто сказала, що той Ігорів ключ дві доби відмикатиме будь-які двері. А то вже вони самі – і дублікат зробили, і пригоди собі вигадали… Що ж він, власне, від неї хоче? А! Може, вона знає, що робити далі? Як Ігоря виручити? Дівчинка сиділа і, дивлячись знизу вгору, спостерігала відтінки емоцій на обличчі чоловіка, що стояв навпроти.
– Ти той… Вибач, що наїхав… – знову заговорив Льовушка, змінивши тон. – Просто я геть розгублений. Звісно, ти не винна, що ми затіяли ту дурню… Але ж його загребли через крадіжку в квартирі, куди він навіть не заходив!
– А було б краще, щоб загребли в квартирі, куди б він уже ввійшов? – гмикнувши, спитала дівчинка.
Льовушка завмер. Такого можливого перебігу подій він за останню добу і не уявив. Але ж вони не мали наміру щось виносити, навіть якщо б хтось і погорів. Така була гра. На грані небезпеки. А інакше який адреналін? Але ж… Усе одно щось треба робити.
Його думки перервав голос віщунки:
– Власне, я йому сказала, що з двох ключів один приведе до щастя, другий – навпаки.
– Що?! – остовпів Льовушка. – Ти йому це сказала?!
– Так, – знову знизала плечима дівчинка.
– Прикольненько, – пробуркотів уражений Льовушка. – То мій товариш, виходить, вирішив зіграти в «російську рулетку»?! Тільки мене не попередив…
– Виходить, що так, – зітхнула дівчинка і повозила передком кросівка по піску біля лавочки.
– Що ж тепер робити?
– Не знаю.
– Але ж ти… той, провидиця, чи як?
– Нууу…
– То можеш і мені щось напророчити? – чіпляючись за останню надію, спитав Льовушка.
– Десять гривень! – зухвало глянула йому у вічі дівчинка.
У мужчині-художнику, вихованому мамою, який був до того ж пацифістом, скипіли геть протилежні емоції. Йому раптом захотілося схопити за плечі це дівчисько, що дозволяє собі втручатися в людські долі, і трусити її, поки не скаже, як виправити ситуацію, чи сама не відкрутить події назад (навіть таку гіпотетичну можливість уявляв собі Льовушка при тому, що все одно не дуже вірив у всю цю маячню), та він стримався. Наступна хвиля почуттів штовхала його принижено (хоча, чому принижено, просто по-людськи!) просити допомоги, раз вже вона причетна… Заплутавшись у своїх емоціях, Льовушка потер лоба, знову глянув на дівчинку і раптом перепитав:
– Десять?
Вона кивнула цілком спокійно. Він дістав з гаманця дві сині п’ятірки і простягнув провидиці:
– То що ж мені робити?!
Дівчинка уважно подивилась на нього і відповіла:
– Нічого.
– Тобто?! – брови Льовушки поповзли вгору.
– Нічого. Якщо не хочеш усе зіпсувати.
– А як же?… Хіба я нічим не можу зарадити Ігорю?!
– Ти? Ні.
– Що, і нічого вже не можна змінити, раз один ключ на щастя, а другий на біду?
– Ти – не можеш, – дівчинка підвелася, поглядаючи на маршрутку, що підходила до зупинки.
– І це все?!
– Так.
Льовушка остовпів, дивлячись, як провидиця, немовби в уповільненому кіно, рушила до маршрутки, а у тієї саме почали відчинятися двері.
– Гей, то хоч скажи, де ж те щастя, що мало б випасти мені?! – несподівано гукнув він.
– Зовсім поруч, – озирнувшись, відповіла дівчинка без усіляких емоцій.
Двері зачинились, і маршрутка рушила.
25На початку весни в містечку, де працювала і жила тепер Олька, з’явилась Олександра. Колись місцева жителька, років двадцяти семи, вона мешкала вже у Києві та приїздила час від часу на власній іномарці погостювати до батьків, «відпочити від натовпу», як вона казала, і потеревенити зі старими знайомими.
Оксанка знала її, бо в містечку на півтори тисячі мешканців усі чи родичалися, чи кумилися,
