Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Правда, є один спосіб змусити клієнта замовляти ще і ще: треба вибрати момент і запитати, чи щасливий він і яка нелегка принесла його, такого симпатичного чоловіка, в цей бар, шукати платного жіночого товариства. Далі – справа техніки. Головне – не засинати, а всі три години слухати зі співчутливою увагою і вчасно кивати. Тоді коктейлі будуть з’являтися на столі один по одному, може дійти навіть до шампанського у відрі з льодом. Але коли ти не знаєш португальської, це спрацьовує погано, бо по-англійськи говорять далеко не всі відвідувачі бару. Хоча ці білявки-танцівниці – візитна картка бару лише на два тижні, їм дозволено рота не відкривати, свої 10 тисяч за ніч вони і так отримають.

Решті дівчат, що прибули з Росії та інших країн СНД (у барі Паули їх двадцятеро), значно складніше, бо вони не танцюють, а ситі бувають відсотками від консумації. До того ж їх тиранить місцева аристократія – бразилійки, яким дуже не подобається, що клієнти вважають за краще проводити час із модними в цьому сезоні «росіянками». Користуючись спільною мовою з адміністрацією бару, бразилійки то доносять начальству, що конкурентки під час роботи п’ють принесену з собою горілку (що майже неправда – таке буває рідко, тільки коли приїжджає новенька), то просто влаштовують чвару, згідно з їхнім темпераментом».

Робота виявилась не зовсім у ресторані, та й не зовсім офіціанткою. «Посада» Лізи у нічному клубі називалася «хостес». Бо, як виявилося, закордон потребує чи спеціалістів дуже високої кваліфікації, чи «обслуги». Власне, хостес тією самою обслугою і є.

Товариством їй у тому закладі були дівчата років двадцяти – двадцяти п’яти, зазвичай без вищої освіти, але дуже приємної зовнішності. Імена, якими вони називалися на роботі, виявилися «псевдонімами». Найяскравіша з них, Тамара, направду була Ірою і вже не один рік працювала в нічних клубах різних країн. Струнка брюнетка з дивовижно синіми очима, одягалася вона зі смаком, характер мала витриманий, мабуть, загартований такою роботою. Як же була здивована Ліза, дізнавшись, що та має у Москві п’ятирічну доньку, яку виховує бабуся, а Іра фінансує звідси свою родину.

Коли минулося перше сторожке ставлення до новенької, дівчата помалу розкрилися. Кожна з цих «екзотичних бомб» тут, на чужині, мала свою історію, хоча Лізі здавалося, що дехто недоговорює, а дехто навпаки навмисне фантазує і розфарбовує свої пригоди вигадками. Але такими вже були дівочі посиденьки у вільний час за чаєм, кавою, вином та цигарками.

Про місцевих мужчин клубні дівчата говорили мало. А коли й говорили, то чи з сумною втомою, чи з відчайдушною ненавистю й цинізмом, чи з так само відчайдушним гумором, «опускаючи» та висміюючи їх. Однозначно було зрозумілим, що це робота, яку вони ненавидять, і пішли на неї з безвиході, щоб заробити грошей і змінити своє життя, аби більше ніколи (ніколи!) так не працювати.

Проте майже кожна, попри всі принизливі реалії теперішнього життя, в глибині душі мріяла про справжнє кохання, хотіла, щоб її любили, і вірила в диво – а чому б і ні? Деякі дівчата мали на батьківщині нареченого чи щиро закохувалися тут у когось із місцевих.

Але про клієнтів не йшлося. То інше. Гість нічного клубу – це джерело їхнього доходу, перед яким треба «крутитися на пупі», він купує твою увагу і прихильність на якийсь час, і навіть коли зовсім не йдеться про секс, а лише про його розважання, ти все одно почуваєшся купленою та зґвалтованою. Щодня. Щогодини. Щоночі. І – ненавидиш його з люб’язною посмішкою за його ж гроші.

Така ось дівчача психологія відкрилася Лізі з перших днів її нового життя, хоча ставлення до новенької в клубі перші дні було майже ексклюзивним, з підвищеною увагою і клієнтів, і персоналу (не без настороженості та ревнощів).

«Чи цього я хотіла? – міркувала дівчина, засинаючи в своїй кімнаті з темними шторами, куди поверталася вранці після роботи. – Чи варті ті гроші таких змін у житті?» Але вирішила, що раз інші витримують, то й вона переживе – адже не на все життя вв’язалася. Усе минає. Мине і це. Це робота. Чи гра. За яку непогано платять. Головне не втрачати з поля зору маячок своєї мрії…

– Лізко, ти вже вибач, розумнице, що матюкаємося, – казала молоденька простушка Кіра, – ми нормальні, але на цій роботі інших слів немає!

Ліза, тимчасово розділивши з ними життя, відчувала себе якоюсь інакшою, може, розумнішою та трохи вищою за багатьох її нових колежанок, а може, не настільки загнаною в кут життям, щоб надовго тут залишатися й не бачити іншого виходу. Ось заробить грошей і повернеться додому, вкладе в початок власної справи, вийде заміж, народить дітей, буде «мама-бізнес-леді», так вона собі мріяла, не дуже уявляючи, якого саме хотіла б мати чоловіка поруч, але чомусь зовсім не прагнула одружуватися тут, як дехто з дівчат.

Зазвичай дівчата в клубах мають по декілька постійних клієнтів, «гостей». У Лізи так само з’явилися постійні прихильники, але, звісно, ніяких симпатій вона до них не мала – робота і робота.

– Лізко, чи ти вже така принципова, чи ціну собі набиваєш і хочеш задорого збути свою незайманість, – реготала Кіра, дивуючись, бо дівчина-хостес хоч і має право не доводити стосунки з клієнтом до ліжка, але з негидким відвідувачем чому б і ні – адже всі дівчата тут за тим самим – щоб заробити.

– Про незайманість не йдеться, – посміхалася Ліза, пригадуючи своє інститутське кохання, що зійшло нанівець, коли Артем недвозначно пояснив, що довчатиметься в Америці й навряд повернеться. – А зарплатня у мене і без того непогана.

– Зайвих грошей не буває! Я от мрію квартиру в Києві купити, то маю потрудитися, поки молода, – уперла руки в боки та випнула груди Кіра. – Звісно, якщо тут заміж не вийду.