Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик
Коли Борозна натиснув на біленький пластмасовий ґудзик дзвінка на шістнадцятому поверсі, він палав, як у лихоманці. Він почув за дверима легенькі кроки, й перш ніж там запитали, хто це, сказав хрипким, перепаленим хвилюванням голосом:
— Нелю, відчиніть… Це я… Віктор… Віктор Васильович. Відчиніть на одну хвилинку…
Неля відчинила двері й вжахнулася — такий вигляд мав Борозна. Його квадратне, креслене різкими лініями обличчя витягнулося, в очах — відчай. В ту мить Неля подумала, що Віктор Васильович вчинив якийсь мимовільний злочин. Можливо, на нього хтось напав, і він, захищаючись, убив людину. А може, сам ступив під машину й шофер в останню мить крутнув руля… Вона аж прикрила рукою рота, щоб не скрикнути. Борозна побачив, як у її очах сплеснув жах, і розгубився зовсім:
— Нелю, ви не лякайтесь. Я прийшов сказати… Я не можу… Мені здалося… мені здалося, що ви на мене образились. Більше, ніж образились. А це б для мене було зараз… Я сам не знаю, чим це може бути для мене. І ви теж не знаєте.
Жах у її очах змінився подивом, а подив — радістю. Якоюсь терпкою, але не злостивою, а гарячою, аж пекучою. Вона прочитувала на його обличчі безмежну щирість, і відчай, і страх того, що його слова зрозуміють неправильно, прочитувала раз за разом, як несподівано прекрасні рядки з книги, вона бачила його навіженість і розгубленість і теж сповнювалась бентежності, а водночас і якоїсь турботливості, тривожного опікунства, подібного до того, з яким старші дивляться на нерозважливих кабешних дітей. Він і справді зараз був схожий на наляканого хлопчика — оцей великий чоловік з профілем ассірійця, крутим чолом і густою гострою бородою.
— Нелю, я вас… я вас… Ви не подумайте… Я тільки хотів сказати… тобто запитати…
Це був інший чоловік, зовсім не той, якого вона знала раніше — спантеличений, стривожений, а розкритим навстіж серцем, близький, беззахисний.
І все‑таки ще якусь мить Неля стояла перед ним Із суворо зведеними бровами, здавалося, вона щось думала, щось зважувала — по її обличчю й справді пропливла хистка, майже болісна тінь — і відступила вбік:
— Зайдіть. Незручно якось… розмовляти в порозі.
Борозна прокинувся з легкістю в серці й тілі. Він ураз, ще не розплющуючи очей, згадав усе, не згадав, а продовжив думкою, бо воно не переривалось навіть у сні. Він лежав на канапі, що стояла у глибокій ніші, — такі ніші тепер роблять скрізь у однокімнатних квартирах, вони й справді дуже зручні й правлять за спальні, — вкритий квітчастою ковдрою, на двох розкішних подушках, а що не звик так високо підкладати під голову — трохи боліли в я — зи. Він згадав, як вони з Нелею ще довго стояли в маленькому коридорчику, як він говорив, говорив, а що саме — того згадати не міг, як щось, і то зовсім несподівано, наблизило до нього Нелю, — він уловив те очима, серцем, воно не забуло, воно берегло й зараз трепет її тіла, й ляк, і, мабуть, саме через те її губи довго залишалися тверді, довго не відповідали, і тільки потім відм'якли, а порив, у якому враз її руки зімкнулись за його плечима, був гарячий і шалений.
Ще він згадав: вона сказала «йди», але не випускала його з обіймів. То було миттєве змагання розуму й серця. Вічне змагання, у якому перемагає серце. Здебільшого про те потім шкодують. І він у ту мить дав собі сувору обіцянку, що такого шкодування між ними не буде.
Неля лежала на куценькій канапочці навкіс від нього, підклавши під голову долоню, вкрившись смугастим халатиком. Халатик не закривав її всю, з — під нього кругліло смагляве плече й виглядали кінчики ніг. Його огорнуло почуття ніжності й жалю до неї, останнє, мабуть, виходило з цієї дрібної невлаштованості, яка зараз не здавалася дрібною, — що вона лежала отак, зібгавшись калачиком на куцій канапці, підклавши під щоку долоню. І водночас він боявся ворухнутися, щоб не розбудити її. Було ще рано, сонце ще тільки зійшло, заллявши рожевим, зламаним у вікні промінням протилежний кут кімнати. Там стояла шафа з книжками, сонце визолочувало різнобарвні корінці. Крім курсу теоретичних основ біології та іншої спеціальної літератури на верхній полиці, він побачив чимало поетичних збірників, кілька десятків класичних романів, і що його особливо здивувало — книг античних авторів. З однієї книжки, що не втовпилася в тісну шерегу, стояла впоперек, проглядав бородатий профіль Арістотеля, він до половини затуляв старе, мабуть, придбане в букініста видання Плутарха і новеньке — Геродота.
Не знати чому. Борозна мимоволі, мабуть, підкоряючись якомусь внутрішньому поштовху, подивився на Нелю й зустрівся з нею очима. Вона прокинулась і стежила за ним.
— Виважуєте моє інтелектуальне убозтво, — сказала й посміхнулася.
— Та ні… Просто я трохи здивувався отакому одбору авторів.
— Я любила літературу, — знову посміхнулася Неля. — Більше стару. Була фантазерка. Все щось вигадувала. А шеф усе цитує древніх. Спочатку подумала — чи й справді там щось є? А потім захопилася.
— А біологія? — мимоволі запитав він.
— Тут відіграв роль учитель. Був зануда і фанатик. Я знала, що складу її на «п'ять».
Вона ворухнулася, й він потягнувся до неї. Очима, руками, пам'яттю минулої ночі, нерозтраченою чоловічою силою, але вона заперечно хитнула головою й сказала:
— Одверніться на хвилинку, я встану.
Він уловив у її словах рішучість, але до стіни не одвернувся, а тільки заплющив очі, заплющив лише на мить, більше вдавано, ніж насправді, але їй того вистачило, аби накинути халатика. Вона сиділа перед ним з розпущеним по плечах волоссям, боса, гарна, ваблива, якась особливо близька, рідна.
— Нелю, — сказав він. — Мені так гарно дивитися на тебе. Я, мабуть, ніколи не надивлюся.
Усмішка тихо скотилася з її уст. Як дощова крапля або росинка.
— Я знаю, що це перебільшення, — сказала вона. — Але мені страшенно не хотілося, щоб ви казали ці слова ще комусь.
