Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик
Коли прощалися біля під'їзду. Борозна сказав:
— А знаєте, я так не думав, коли запрошував вас.
— Як?
— Ну, як вийшло. Як сказав отам. Я навіть думав… Щось таке більше, людське. Хотів зробити…
— Пропозицію? Він хитнув головою.
— Ощасливити?
Він знову здивувався й хитнув головою.
— На початку — ні. А сьогодні…
— А знаєте, як це погано, коли хтось когось ощасливлює?
— Хіба?.. Я не погоджуюсь. Принести комусь щастя це ж добре.
— Тут не те… За ощаеливлення вимагають плати. А моральна плата страшна. На весь вік. Отож так і живуть по двоє — кредитор і боржник. А який боржник, зрештою, не зненавидить кредитора? Хіба зовсім нікчемний. Затовчений.
— Нелю, — підвів благальне руку Борозна. — Не карайте мене за щирість. Повірте, я вже покараний. І то зі мною завжди так. Хотів сподобатись…
Він раптом бурхливо й голосно розсміявся.
— Чого це ви? — здивувалася Неля.
— Чогось згадалося… Просто так… Дурниця. Колись ми з товаришем перед однією дівчиною так викаблучувались, так один одного обплювали, що вже й одмитись було годі, довелось втікати обом.
— То ви, значить, охмурювач злісний і свідомий.
— Та ні, те, мабуть, позасвідоме. Це, ну… інстинкт чи ще щось подібне. Як у метеликів, птахів. Ви ж знаєте: щоб привабити партнершу, природа їм щось дає. І нам теж. Тому приємну зовнішність, статуру, тому голос чи музичний слух. Часом такий бевзь на гітарі чи акордеоні видає чужі порухи за свої навдивовижу вправно.
— А кому того не дала?
— Дає інше. Язик. То інтелектуали. Отакий очкарик. Удає з себе скептика, нігіліста. Він і справді розумний. У дівчини ж розуму нема, й вона йде за ним.
Неля демонстративно погойдала перед Борозною сумочкою.
— Розуміти це як аналогію?
— Нелю, я знову кудись не туди лізу. Я не знаю, що це зі мною…
— Просто це означає, що сьогодні нам час прощатися.
— Ще тільки десята година… Давайте пройдемось…
— Ні, бувайте здорові, Вікторе Васильовичу. Добраніч. — І побігла сходами вгору, до ліфта.
Борозна йшов набережною в бік метро. Думав про все, що сталося, й помічав, що він і справді сьогодні не такий, як завжди. Розсипався послідовний стрій думок, й кудись поділась категоричність, певність того, що зробить в наступну мить, завтра, через рік. Десь по небокраю свідомості спалахувала небезпека того, що його легковажність, оте, сказане Нелі про роботу в інституті, виллється в велику грозу, але поки що він намагався не слухати її, і це йому вдавалося. Він слухав себе, свої думки, які верталися до її слів, до тих слів, що породили оцей настрій, принесли радість: «Мені досить однієї людиноодиниці»; його мовби несло щось, і він навіть не помітив, як опинився на станції метро, а далі на своїй вулиці. Його заповнило щось велике, радісне. Він усвідомлював його, обмислював, але від того воно не блякло, навпаки, ставало ще більшим і радіснішим. І трохи тривожним. Борозна зайшов у квартиру. Хотів ввімкнути світло, вже намацав вимикач, а тоді опустив руку. Йому зараз здалося, що світло обікраде його, звіє з душі радісну замрію, вкине в будень. Не роздягаючись, ліг на канапу. Так і лежав, заклавши під голову руки, дивився в пітьму, яка поволі розсувалася перед ним. Та й не така вже стояла в кімнаті пітьма — в широке вікно з Володимирської вулиці, проціджене сірою фіранкою, текло жовтаве світло ліхтарів.
Несподівано Борозна засміявся. Він засміявся з того, що йому так хороше, з себе, отакого незвичного, аж дурного, щасливонавіженого, з передчуття чогось ще більшого, ще кращого. Він намагався уявити, яким воно буде, й не міг. Щось заважало йому, щось чіплялося за пам`ять, за душу, проколювало ту радість, і тоді там вставала тривога. Й що більше він думав, що чіткіше спогадував усе, його радість маліла, а тривога росла. Вона вставала десь із дна, як повінь, як туман, що піднімається з долини. І в тому тумані, в тій повені танула певність, її ставало дедалі менше, а тривоги більше, й незабаром вона виповнила все. Спочатку Борозні здалося, як безглуздо він вівся за їхньої першої зустрічі з Нелею у парку Примакова, по тому пригадав їхні спільні походеньки на виставку картин якогось американця у музеї українського мистецтва, де він теж добряче викаблучувався, й кінофільм «Остання ніч», враження від якого попсував чималою порцією цинізму, й так добрів до сьогодні.
«Треба перейти в сферу діяльності», — сказав… сказав сьогодні він. І аж здригнувся. Йому знову стало невимовно соромно. А потім він згадав їхнє прощання. Ну, звичайно ж, Неля втекла од нього. Просто втекла. І вже ніколи не піде з ним. Він сам попсував усе, сам винуватий…
Борозна підвівся, сів на канапі. Світло за вікном було густорожеве й тривожне, як заграва. І враз Борозна відчув, як у ньому щось тенькнуло, і зміястий холодок побіг до серця. Його охопив відчай. А також відчув страшенну порожнечу, мовби провалювався в неї, і вона змикалася над головою. Розум підказував, що нічого не сталося, але ніщо вже не слухало його, відчай жив сам по собі, не підвладний розумові, заповнював його все дужче й дужче — до останньої клітини.
У цю мить тьохнули тролейбусні проводи, й щось тьохнуло в ньому. «Ще не пізно. Я мушу будь — що побачити її. Я мушу сказати їй… Упевнитись…» І знову розум фіксував, що це безглуздя, що він може остаточно доруйнувати все, але то для нього в цю мить був як шепіт недруга в лиху годину. «Я візьму таксі… Я скажу їй…»
