Одне без одного - Анна Чмутова

— На яке місце, Віро? У мене й в думках не було ніколи зраджувати тобі.

— У мене — теж! — Віра захлинається сльозами. Ті заважають говорити, котяться струмками й розбиваються об тканину її домашньої футболки, залишаючи ляпки на білому полотні. Слова виходять змащеними.

— І з усім тим я застав тебе з братом нашого сусіда!

— Назар. Я прошу тебе: зрозумій. Так, я знаю, що це не виправдання мені, — Віра видихає, намагається зупинити схлипи, щоб розмова не завершилась ними й черговим почуття незавершеності всередині: — Я знаю, що треба було просто звернутися до психолога, а не намагатися розвантажитися у такий спосіб. Але згадай, яким був наш другий рік як подружжя. Ти запускаєш свій ресторан. Чудово! Я тобі допомагала. Документи, моральна підтримка. Я у твоєму чортовому ресторані сама плінтуси прикручувала й столи збирала! Ти ж мені дякував тільки на свята. Ти був повністю в роботі. Тебе пожаліти? Звісно, давай я тебе пожалію.

— Я не просив мене жаліти, — буркає Гаєвський.

— Не просив прямим текстом. Але додому приходив убитий і розповідав мені, які погані постачальники продуктів, як ремонтники замахали з пролонгуванням дедлайнів. А я все слухала! Розмовляла з тобою. А ти за цей рік скільки разів у мене запитав, як мої справи?

— Я питав, — ще тихіше.

— Так, і одразу ж перемикався на іншу тему. Або засинав і починав хропіти вже на третьому моєму слові.

— Я будував бізнес, щоб ти нічого не потребувала.

— А я і не проти. Я просто хотіла, щоб ти мене підтримував. І я з тобою це намагалася обговорити.

— Коли?

— Коли ми з дня народження Богдана їхали в таксі. Але чомусь розмова з таксистом про тиждень гроз тобі була важливіше.

Назар мовчить. А Віра бачить, як на його обличчі поступово з’являється розуміння. Так, він пам’ятає той вечір у кінці літа, коли вона намагалася поговорити по душах. Вдома він тоді теж одразу пішов до ванної та заснув, тільки-но торкнувся подушки головою. Після алкоголю в нього завжди так. 

— Треба було ще зі мною поговорити.

— Я тоді просто вигоріла. У мене були проблеми на роботі. Чортів клієнт намагався мене звільнити з контори. Думаєш, у мене тоді були внутрішні сили битися у твої двері? А тут до сусідів брат приїхав. І мені було плювати на нього, розумієш? Просто він був єдиною людиною, яка мене втішала у сквері біля будинку, коли я там плакала. І це він зі мною поїхав на цвинтар до батьків у річницю їхньої смерті, коли ти вранці буркнув, що маєш щільний графік.

Віра хапає повітря ротом. Емоції її топлять, шматують. Залишається тільки дихати. А вона ще не все сказала.

Колись намагалася все це пояснити Назару. Але тоді він не налаштований був слухати, заставши її з сусідом. Так, вони цілувалися. Так вона не відштовхувала й відповідала. Так, на ній було не багато одягу. Але...

— Але я повелася не на нього. Я навіть не пам’ятаю, що він про себе говорив. Я повелася на банальне піклування про мене, розумієш?.. Я тебе кохаю. Досі. Сильно. Я… у мене просто не було сил. Я хотіла підтримки.

Все. Вона сказала все. Нарешті. Тепер можна тонути разом зі своїми емоціями. Цей борг вона майже закрила.