Одне без одного - Анна Чмутова

Вона так і стоїть, повернувшись до холодної стіни їхнього будинку, коли з рук забирають сумку. Віра нічого не чує, окрім легкого шурхотіння матеріалу й змійки та власного серцебиття. Десь дуже далеко чути людей. Там, у п’яти метрах за рогом їхнього будинку, кипить життя. Там ніхто й не думає, що зовсім поруч відбувається злочин.

Гаєвська нібито й знає основи самооборони. Навіть практичні заняття відвідувала й на тренування ходила періодично. Але ж не з її зростом намагатися завалити бугая, що тяжко дихає їй у маківку. Навіть якщо зараз буде йти перехожий, навряд чи він взагалі побачить тендітну фігуру Віри за цією шафою з м’язів.

Потужність його тіла Гаєвська відчуває навіть потилицею. Взагалі не сумнівається, що вона правильно вловила габарити чоловіка.

Шурхотіння різко обривається. У пальці їй грубо штовхають ремінець сумки. Його Віра стискає, наче сумочка може перетворитися на зброю. 

— Якщо кудись заявиш, — голос злодія звучить настільки буденно, ніби він пояснює, який батон краще вибирати для бутербродів із ковбасою, — тобі краще від цього не буде.

Віра мовчить. Підвисає, намагаючись вчепити якусь особливість мовлення. Має бути щось у цьому чоловікові особливе. Те, що його видасть. Колись потім. Коли вона відійде від страху й паралічу м’язів.

—  Ти зрозуміла? — разом із черговим питанням на вухо поруч з обличчям з'являється металевий відблиск. Мозок одразу ж перемикається з обробки звуку на візуалізацію. Те, що перед Вірою ніж, вона розуміє майже одразу. Хоча освітлення в цій частині двору точно лишає сподіватися на краще.

Горло перехоплює спазм. Гаєвська нічого не може відповісти, тільки обережно киває головою, аби не зачепити лезо підборіддям.

— То йди в під’їзд і не обертайся, — чергова команда.

Віра знову киває, сильніше стискає в долоні сумку й робить крок у бік. М’язи на ногах трясуться від напруження. Гаєвська докладає всі зусилля, аби тримати спину рівною, а ногам не дати підігнутися.

Вона не обертається. Кортить порушити цю команду з принципу. В цей раз інстинкт самозбереження все ж працює їй на користь. Віра зупиняється тільки перед дверима під’їзду й шукає ключі в сумці. Дякувати цьому грабіжнику, що він не просто вихопив сумку з рук. Інакше зараз у свою квартиру Гаєвська навряд чи б потрапила.

Вона прикладає таблетку до домофона, радіє швидкій реакції електроніки й шмигає в під’їзд. Тут вона не почувається безпечно, хоча чоловік за нею не слідував. І навіть не дивився на неї — вона точно знає. Вона не відчувала більше на потилиці чужий погляд, поки йшла до своїх дверей. І тепер Гаєвська впевнена: це не параноя й не її активна фантазія. 

Але все одно вона миттю підіймається на свій поверх, перестрибуючи кожні дві сходинки. Тільки за новими дверима почуватиметься спокійно. Тільки там зможе видихнути. І тільки там розуміє, що в сумочці залишився телефон. Той, що вона купила для Варвари.

І якого біса її переслідували від магазина нової техніки, щоб не взяти цю саму техніку?..

Віра перевертає на тумбочку весь вміст сумки. Телефон ледь не падає на підлогу. Віра встигає його схопити руками в останню мить.

— А що це? — Варвара виглядає з кухні в коридор. Тримає в руці надкушений бутерброд із ковбасою і розглядає сестру з цікавістю. Гаєвська у своїй би манері могла відповісти про те, що їй зараз не до Варі. Але совість і бажання побудувати той клятий міст не дає сарказму просочитися.

Віра відкидає волосся, випрямляється й поправляє на носі окуляри, скло на яких уже встигло запітніти. Дівчина їх стягує одною рукою: краще бачити розмитий силует сестри, ніж чітко бачити тільки сірий колір конденсату.

— Я тебе вранці не встигла привітати, — починає невпевнено. Їй хочеться скоріше перейти від проєктування до будівництва. — І я тебе вітаю з дорослішанням. Офіційним.

— А я думала, офіційно буде у двадцять один рік, — хмикає Варя.

— А, окей. Тоді подарунок чекай ще три роки.

— Та ні, сестро, — сміється іменинниця. — Подарунок тоді вже зараз хочу отримати. 

— Ну тоді тримай, — Віра протягує руку з коробкою телефона. І сподівається, що тремтіння її рук не видно сторонньому оку.

— А це що? — Варвара несподівано цікавиться зовсім не телефоном і тикає пальцем у долонь сестри.

— Ауч! Що там? — Віра знову натягує окуляри на ніс і дивиться на свою руку. Блідо-сині плями від чужих пальців. Коли він її схопити за руку встиг?

— У тебе з’явився коханець і ви практикуєте БДСМ? — хмикає Варвара, а погляд її залишається серйозним. Вона своїм жартом дає сестрі секунду на те, щоб вигадати виправдання.

— Майже. Все ок, просто клієнт шалений попався. Благав йому допомогти.

— Це той, що нам повідомлення на дзеркалі лишив? — напружується сестра, але все ж забирає свій подарунок. Розглядає коробку й чекає на відповідь.

— Ні, я поки не дізналася, хто це.

А тепер Віра й уявити не може, як усі епізоди останніх тижнів скласти в правильну хронологію. Сюжет їй поки не подобається в жодному з варіантів. Дівчина скидає пальто, знімає чоботи й втомлено плюхається на пуф поруч із виходом. Якщо нервові закінчення в руках їй вдалось вгамувати, то ноги досі не тримають.