Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Молодий американець подивився на стрімку річку, каламутну від талого снігу.

— Ось що, — мовив він. — Ми дістанемо piombo і завтра знову підемо ловити.

— Зранку? О котрій годині? Скажіть, щоб я знав.

— О сьомій.

З-за хмар визирнуло сонце. Стало тепло й гарно. Молодий американець відчув полегкість. Він більше не порушував закону. Сидячи на березі, він витяг з кишені пляшку з марсалою і передав її Педуцці. Той віддав пляшку назад. Американець ковтнув із шийки і знову дав пляшку Педуцці. Той знову повернув її.

— Пийте, — сказав він, — пийте. Це ж ваша марсала.

Ковтнувши з пляшки ще трохи, американець віддав її Педуцці, який ні на мить не спускав з неї очей. Той рвучко схопив пляшку й перехилив її. Він пив, і сиві волоски у зморшках його шиї здригались, а очі були прикуті до денця вузької темної пляшки. Він випив усе до краплі. Поки він пив, світило сонце. Все було чудово. День таки, зрештою, випав добрий. Чудовий день.

— Senta, саrо! [26] То вранці, о сьомій.

Він уже кілька разів назвав молодого американця саго, і нічого не сталося. І марсала була добряча. Очі його блищали. Попереду його чекало ще багато таких днів. І все те почнеться завтра, о сьомій ранку.

Вони рушили схилом пагорба вгору, до міста. Молодий американець ішов попереду. Він був уже ген нагорі, коли Педуцці гукнув до нього:

— Слухайте, саго, чи не дали б ви мені п'ять лір, коли ваша ласка?

— За сьогодні? — спитав той, насупившись.

— Ні, не за сьогодні. Дайте їх мені сьогодні за завтра. А я на ранок усе наготую. Pane, salami, formaggio [27], добрий харч на всіх. На нас із вами й на синьйору. І принади — дрібної рибки, а не самих черв'яків. А може, й марсали роздобуду. І все за п'ять лір. П'ять лір, коли ваша ласка.

Молодий американець пошукав у портмоне й дістав звідти один дволіровий папірець і два по лірі.

— Дякую, саго. Дякую, — промовив Педуцці так, як ото говорить один член «Карлтон-клубу» до другого, беручи в нього з рук «Морнінг пост». Оце справжнє життя. Годі вже порпатись у тому готельному садку, колупаючи вилами мерзлий гній. Тепер він заживе.

— То до завтра, до сьомої ранку, саrо, — мовив він, плескаючи американця по плечу. — Рівно о сьомій.

— Може, я й не піду, — сказав той, ховаючи до кишені портмоне.

— Як це? — здивувався Педуцці.—Я ж наготую принаду, синьйоре. — I salami, і все таке інше. На нас із вами і на синьйорину. На всіх трьох.

— Може, я й не піду, — повторив молодий американець. — Мабуть, таки не піду. Я перекажу через padrone, спитаєте в конторі готелю.

XII

Якщо все те діялося близько від бар’єра й прямо перед тобою, ти міг бачити, як Вільяльта свариться на бика й спонукає його нападати, а коли бик кидався, він, наче дуб під ударом вітру, пружно відхилявся назад, міцно стуливши ноги, трохи спустивши мулету й плавно відводячи її разом із шпагою вбік і назад. Потім він знову сварився на бика, струшував перед ним мулетою і знов ухилявся від удару, не зрушуючи з місця й плавно відводячи мулету, і за кожним таким порухом публіка ревла від захвату.

Коли він готувався завдати смертельного удару, все відбувалось так само швидко. Розлючений бик стояв просто перед ним, не спускаючи його з очей. А він вихоплював із складок мулети шпагу, стрімким рухом наставляв її і гукав до бика: «Тоrо! Тоrо!»[28] — і бик поривався вперед, і Вільяльта поривався йому назустріч, і на коротку мить вони зливалися докупи. Вільяльта зливався з биком, і вже було по всьому. Вільяльта стояв рівно, і червоне руків'я його шпаги стриміло між лопатками бика. Вільяльта підносив руку, вітаючи публіку, а бик ревів, захлинаючись кров’ю, дивився просто на Вільяльту, і ноги під ним угиналися.

СНІГ У ГОРАХ

Вагончик фунікулера ще раз шарпнувся і став. Їхати далі було неможливо: колія зникала під високими сніговими заметами. Вітри позмітали сніг з відкритого схилу гори й збили його зверху в обмерзлу тверду кору. Навоскувавши лижі в багажному вагончику, Нік засунув носаки черевиків у залізні скоби й защепнув замки. Тоді боком зіскочив з і вагончика на тверду снігову поверхню, одним стрибком повернув на місці й, пригинаючись і волочачи за собою палиці, і помчав схилом униз.

Нижче від нього на білому просторі то виринала, то зникала з очей, а тоді знову виринала постать Джорджа. Та ось Ніка рвучко кинуло на крутий спад, і він полетів униз, вмить забувши про все на світі, й в усьому його єстві лишилося тільки дивовижне відчуття стрімкого лету. Його винесло на невеликий пагорбок, а тоді сніг знову побіг геть з-під лиж, а він мчав униз, униз, усе швидше й швидше, тим останнім довгим і крутим спадом. Зіщулившись, майже сидячи на лижах, щоб якомога нижче утримувати центр ваги, весь оповитий хмарою снігового пилу, мов піщаним вихором, він відчував, що мчить занадто швидко. Але не пригальмовував. Він не подасться, не схибить. І тієї ж миті його кинуло на сипкий сніг у западині, куди не сягали вітри, вибило з-під ніг опору, і він, стукаючи лижами, полетів сторчака, мов підстрелений кролик, тоді застряг у снігу, задерши догори переплетені ноги з лижами й набравши повен ніс і вуха снігу.

Джордж стояв трохи далі внизу, збиваючи сніг зі своєї штормівки.

— Чудово котишся, Ніку! — гукнув він. — Це все та бісова западина. Вона й мене так підітнула.

— А як там далі спуск? — Лежачи на спині, Нік випростав лижі й підвівся.

— Треба брати ліворуч. Спуск добрий, швидкий, тільки внизу зроби христіанію, бо там огорожа.

— Зачекай хвилину, з'їдемо разом.

— Ні, їдь перший. Я хочу побачити, як ти спустишся.

Нік Адамс обминув Джорджа, в якого на широких плечах та білявій голові ще видніли сліди снігу, а тоді його лижі ковзнули краєм спаду, і він шугнув донизу, зі свистом розтинаючи кристалічну снігову куряву й раз по раз мовби то зринаючи вгору, то пірнаючи вниз на хвилястих вигинах схилу. Він увесь час брав ліворуч, а наприкінці спуску, стрімко наближаючись до дротяної огорожі, щільно звів коліна докупи, крутнувсь