Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Geld, — зрештою сказав Педуцці, вхопивши американця за рукав. — Lire[16],— І всміхнувся, боячись наполягати, але прагнучи спонукати його до дії.

Американець дістав з кишені портмоне й дав йому десяти-лірову банкноту. Педуцці піднявся східцями до дверей крамниці з вивіскою: «Торгівля місцевими й закордонними винами». Двері були замкнені.

— Тут відчиняють тільки о другій, — зневажливо мовив якийсь перехожий.

Педуцці зійшов з ганку. Він почував себе ображеним.

— Ет, дарма, — сказав він. — Купимо в «Конкордії».

Усі троє рядком рушили вулицею туди. На ганку «Конкордії», де купою лежали поржавілі санки-бобслеї, молодий американець спитав:

— Was wollen sie?[17]

Педуцці віддав йому згорнуту в кілька разів десятилірову банкноту.

— Та нічого, — відказав він. — Цебто чого-небудь. — Він розгубився. — Може, марсали. Я не знаю. Марсали?

Двері «Конкордії» зачинились за американцем та його дружиною.

— Три келишки марсали, — звернувся американець до дівчини, що стояла за прилавком з тістечками.

— Певно, два? — спитала вона.

— Ні,— відказав він. — 3 нами ще один vecchio[18].

— А-а, — мовила вона, — vecchio… — І засміялася, беручи пляшку.

Вона налила в три келишки каламутної рідини. Дружина американця вже сиділа біля столика під стіною, де на жердинках висіли газети. Чоловік поставив перед нею келишок з марсалою.

— Випий, — сказав він. — Може, трохи розвеселишся.

Вона сиділа й дивилася на келишок. Американець вийшов надвір, з келишком для Педуцці, але того ніде не було.

— Не знаю, де він подівся, — сказав він, повернувшись до кондитерської з повним келишком.

— Він хотів цілу пляшку, — мовила дружина.

— Скільки коштує чверть літра? — запитав американець дівчину.

— Bianco? [19] Одна ліра.

— Ні, марсала. І звідси туди влийте, — сказав він, подаючи їй свій келишок і той, що призначався для Педуцці.

Вона наповнила крізь лійку чвертьлітрову мірку вина.

— І дайте якусь пляшку, щоб забрати з собою, — докинув американець.

Вона пішла шукати пляшку. Все те трохи смішило її.

— Мені дуже прикро, що ти не в гуморі, Тіні,— звернувся американець до дружини. — Ти пробач, що я так розмовляв з тобою за сніданком. Ми обоє мали на думці те саме, тільки під іншим кутом зору.

— Це не має значення, — відказала вона. — Усе це не має ніякісінького значення.

— Ти не змерзла? — спитав він. — Треба було надягти ще один светр.

— На мені їх і так три.

Дівчина принесла вузьку темну пляшку й перелила туди марсалу. Молодий американець заплатив ще п'ять лір. Вони вийшли. Дівчину все те смішило.

Педуцці походжав у кінці вулиці, де не так дуло, і тримав у руках вудки.

— Ходімо вже, — сказав він. — Я сам понесу вудки. Що з того, як хтось і побачить? Ніхто нас не зачепить. Мене в Кор-тіні ніхто не зачепить. Я маю знайомих у municipo[20]. Я був солдатом. Мене тут усі люблять. Я торгую жабами. Заборонено ловити рибу? Пусте. Дурниці. Не бійтеся. Кажу ж вам, форель величезна. Сила-силенна форелі.

Вони простували схилом пагорба, до річки. Місто залишилося позаду. Сонце сховалось, і почав накрапати дощ.

— Онде, — мовив Педуцці, показуючи на якусь дівчину в дверях будиночка, повз який вони саме проходили, — моя донечка.

— Яке сонечко? — здивувалась американка. — Де він бачить сонечко?

— Він каже «донечка», — пояснив їй чоловік.

Дівчина відразу зникла в домі.

Вони спустилися з пагорба через поле, а тоді повернули й пішли понад річкою. Педуцці торохтів без угаву, весь час підморгуючи й значуще киваючи. Усі троє ішли поряд, і вітер доносив до американки його хмільний віддих. А раз він навіть штовхнув її під бік. Говорив він то діалектом д'Ампеццо, то тірольсько-німецьким. Він ніяк не міг збагнути, котру говірку американець та його дружина розуміють краще, і тому вдавався до обох водночас. Та коли американець мовив на щось «Jа, Jа»[21],Педуцці вирішив говорити тільки по-тірольському. Тепер американець та його дружина не розуміли ні слова.

— Усі в містечку бачили, як ми перлися з цими вудками. І тепер за нами напевне йде річковий патруль. Краще б нам не встрявати в таке діло. Та ще й цей клятий старий дурень геть п'яний.

— А в тебе, звісно, бракує духу взяти та й повернути назад, — сказала дружина. — Тобі неодмінно треба йти за ним.

— А чом би тобі не повернутися? Ішла б назад, Тіні.

— Ні, я залишуся з тобою. Коли сідати до в'язниці, то вже разом.

Вони круто повернули внйз до води, і Педуцці спинився. Поли його френча розвівав вітер, і він щось говорив, показуючи на річку. Вона була руда й каламутна. Праворуч на березі лежала купа сміття.

— Скажіть мені це по-італійському, — попросив молодий американець.

— Un mezz ora. Рій d' uri mezz' ora[22].

— Він каже, що туди ще не менш як півгодини. Повертайся, Тіні. Ти вже й так змерзла на цьому вітрі. День видався препаскудний, та й розваги ніякої вже не вийде.

— Гаразд, — мовила вона й рушила нагору трав'янистим схилом.

Педуцці стояв біля, самої води й помітив, що вона пішла, аж тоді, коли вона була вже на пагорбі.

— Frau! — загукав він. — Frau! Fräulein[23] Куди ж ви!

Вона зникла за гребенем пагорба.

— Пішла! — мовив Педуцці. Він був прикро вражений.

Він зняв гумові опояски, що тримали вкупі частини розібраних вудлищ, і почав складати одне з них.

— Ви ж казали, що треба йти ще півгодини.

— Атож. Як ще півгодини пройти, там буде добре. Але добре й тут.

— Справді?

— Та звісно. Добре й тут, добре й там.

Молодий американець сів на березі й склав вудлище, тоді припасував до нього котушку й протяг жилку крізь кільця. На душі було неспокійно, він боявся, що будь-якої миті на березі може з'явитися патруль чи юрба городян. Йому видно було над гребенем пагорба будинки містечка та дзвіницю. Він розкрив коробку з поводками. Педуцці нахилився й, запустивши туди свої плескаті зашкарублі пальці, сплутав зволожені поводки.

— А грузило маєте?

— Ні.

— Без грузила не можна. — Педуцці захвилювався. — Треба мати piombo [24]. Piombo. Трохи piombo. Отут, над самим гачком.

А то ваша принада плаватиме на воді. Без цього не можна.

От стілечки piombo.

— А у вас немає?

— Ні.— Він хапливо понишпорив по кишенях френча. Крізь протерту підкладку внутрішніх кишень сіялися якісь брудні крихти. — Немає. А нам треба piombo.

— Тоді й ловити не можна, — сказав молодий американець і, змотавши жилку назад крізь кільця, почав розбирати вудлище. — Дістанемо piombo й підемо ловити завтра.

— Але ж слухайте, саго [25] у вас має бути piombo. А то жилка лежатиме плиском на воді.—