Чаполоч, Ігор Астапенко
Сутички майже не було: я різко вибив з його руки «розочку» й заламав так, що він не міг захищатись. Я тримав його так якусь хвилину, насолоджуючись своєю фізичною перевагою — рвучкі звуки болю були більш-менш непоганою розвагою. Коли відпустив, він відскочив на кілька метрів, кинув на мене зненависний позирк, зробив горизонтальний рух пальцем шиєю і пішов геть. Я тільки єхидно осміхнувся — мені було гидко.
Каюсь.
Справу закрили майже одразу: єдиною версією було вбивство Д. В. своєї коханки А. Г. і потім самого себе. Обидва були в стані сильного алкогольного сп’яніння, що підвищувало ймовірність неадекватних дій. Аналізи показали: Анна теж була інфікованою. Син Д. В. нервово намагався довести мою вину й наполягав на розслідуванні, але його аргументи виявились заслабкими для зміни рішення.
Я залишився «чистим», Боже, — моя пам’ять віддає застояним багном.
Їх ховали окремо. У різні дні. На цвинтар до осоки прийшли небагато людей, як і прогнозувалось. Сумна картина — церемонія завершення біографії. Падіння в яму. Обід. Чавкання жінок із хору. Глухий кут чорного мовчання. Їхнє усвідомлення світу під хустками. Похлипування деревоподібних. Тримання напруги на прозорій нитці. Роздавання наїдків. Недоїдене коливо.
Осоко! Ти ростеш тепер углиб небесного ґрунту, і твоє коріння глипає прямо в пам’ять! Для чого?
Було народження літеплої осінньої ночі.
Суцільна лілейна мотузка диму зникала в небі віссю супокою. Цвіть сумирної квітки безвітря на тлі тьмяних ліхтарів.
Порожнява безцільного мислення.
Ллється незрима вода на колесо повсякчасного хаосу.
Коли я збирав речі, то виявив, що не можу знайти документи, але внутрішній голос підказував, що вони не важливі для цієї втечі. Я накинув дорожній наплічник, зачинив квартиру, встромив цигарку до рота й пішов геть, щоби ніколи вже не повернутися.
з правої ноги!
і тільки не озиратись!
тільки не озиратись!
ішов цілу ніч пішки, спочатку містом, потім — околицями, пив чаполоч із фляги, спльовував себе, несамовито скрикував, піднімав руки до неба, істерично сміявся, співав спонтанні пісні — кружляв! Був розкутим.
Прокинувся в ранньому пралісі — серпанку червлене лоно стікало на пожухлу траву порання — я відчув полегкість;
метке пташшя облітало мою душу од краю до краю —
перелітна гармонія всіялась у свідомості — о, часе хитливий!;
вдихання сокровенної вільгості —
чергова відчайдушна спроба осягнення простору; але:
ти тільки людина!
Умивав росою сонне лице —
радів од світлої охолоди —
ранку хупавого пóсвіт!;
я осміх кидав ув обшир холоднавий —
уперше за тривалий час хотілось дихати —
триматися не можна скоритися —
я — віри голодний мисливець —
уполював прозору голодну дівчинку
й не зумів її втримати;
купався у траві,
жадібно ковтав уповання на те
чого ніколи не буде;
голосно сміявся, стояв на руках —
втиснута в ґрунт лінія долі пропахла життям —
бив кулаками в духовиту землю — о, часе хитливий!
Спіймав маршрутівку, їхав упродовж двох годин, невідь-що думав, вийшов на кінцевій;
а далі — життя тут, Боже, — стела міста, з якої я відірвав літеру о; я котив її пізньою ніччю до недобудови — ночував у ній кілька перших тижнів — аскетичний чужинець — потопельник у круглому ставку ю н і в е р с у м у.
творителе ми тобі віру і правду на тацях долонь своїх гиримо хирі ми на існування візьми наші голови влий-но у звивини трохи сухого червоного будьмо же перший за нас далі другий за ближніх тоді увібравши в легені повітря у третьому скромно згадай про любов і назавше забудь та перстами у рух до чола і пупка а затим два плеча три рази повтори тáк й розкуто іди од усього що дме у привілля твоє обертатись не тра’ сильний поступ тримай мов погýби нема мов розпуки нема мов земля під ногами не рухне й у ню не влетиш коб цвісти у небеснім саду мов нема у тобі ні минущих клітин ані серця що б’є заки рок не пройде
і ніде
і ніде
не блукає жаскá півподоба кінця затуляєш собі переляканий взір наче загнаний звір що себе вполював і знервовано їсть м’ясо власних думок про наближення до о наближення до ти віддалення од ти ламаєш єство яко голку в руках мозолявих отця ти іздмухуєш нас мов секунда малá ідентичну сестру у пісочниці де стільки мерлих дітей що аж страх що нема таких чисел аби полічити їх боже ми сильна вода ми нещасна вода що у жолоб тече межи небом і перстю пахкою ми є усвідомлений лет у безодню яку називаєш життям і так весело щó аж бреде по лицю ціла ти́жба сльозин і ховай не ховай свою вільгість очей од самого себе
а ніде
а ніде
не сховаєшся ти о занедбаний ти від дошкульних думок про наближення до про віддалення од не шукай отче нас бо нема нам куди втаювати себе в грандіозному розширі круглому як наше плинне життя одна жінка у дар віддає тобі час друга жінка не вміє косити траву їй не треба трава їй не треба слова їй потрібна твоя ще жива голова їй потрібен пластмасових квітів букет їх поділять на два ой поділять на два й понесуть до душі
а тоді
а тоді
їх нужденні зберуть і цукерку з’їдять і горілку ввілють у нутро та підуть трохи п’яні і трохи живі до церков помолитись за тебе і знуджений бог буде слухати їх наче пісню смутну і дивитись на світ і триматиме вісь межи насипом чорним і небом пласким і летітиме птаха легка до хрестів
я хотів
я хотів
одшукати себе у немарних думках
але страх
але страх
заколисує звивини яко дітей тож біжи і лікуй свій сліпий переляк і не бійся нічого крім часу живи і забудь і забудь і забудь і забудь про завершення дихання в тілі неси червонясту коси́цю ще будемо ми святкувати життя духовитим вином танцювати безумно вливати у безмір відчáйний свій глас і гамселити посуд об землю тверду і творити людей і сміятись у світ і ніхто і ніхто і ніхто і ніхто не посміє спинити розбурханих нас!
Частина третя. Юніверсум
І
Коли
сумирна світань
криштальною росою
заливає
простигле стебелиння півсонної трави,
шпаркі нетлі зникають у відтіні дерев,
а розпрозорене небо
здмухує вощані зорі,
прокидайся пити сизе молозиво порання.
Протерши очі,
нанизуй легке дихання
на намисто густої тиші
— смакуй нею. Випий води студеної
непоквапними ковтками,
окропи тепле обличчя,
