Чаполоч, Ігор Астапенко
Але зараз не про це. Тепер час розповісти про головне. Про те, що змінило все, зіпсувало все:
Минуло ще кілька років нашого пісного з Анною життя, але нічого цікавого не відбувалося. Хіба що я знову став випивати. Один мій знайомий навчив мене готувати одну дивовижну річ — чаполоч. Мені було вельми добре з нею монотонними безцільними вечорами. Одного з них — день точно не скажу, але був серпень — я зустрівся з кількома базарними мужиками випити в місцевій наливайці. Під кінець вечора один із них відвів мене вбік й сказав: говорять, отой один, шо бігає до твеї матері — спідозний, може, й вона вже... Я повернувся додому й випив півпляшки залпом, точно багато курив — я був шокований, і:
Наступного ж дня в районній лікарні медсестричка, з якою ми час від часу спали, підтвердила його діагноз. Що б Ти зробив у такій ситуації, Отче?
Я дізнався все про того чоловіка. Інфекцію йому занесли під час операції ще років три-чотири тому через недбалість медперсоналу. Він став пити, коли дізнався про діагноз. Від лікування відмовився. Одним словом, поставив хрест на собі. Мені сказали, у нього є син — журналіст, молодий, розумний, дуже перспективний. Вплинути на старого він не міг і переживав ситуацію дуже важко. Коли ми зустрілися з ним, я пообіцяв йому вбити його батька, якщо він ще раз навідається до Анни. Я зовсім не збирався його лякати — просто попередив. Жартувати — не було в моїх планах.
Думання про гріх — це прелюдія інквізиції. Не так. Це форма попередньої інквізиції над самим собою. Загрозливе загравання з наміром. Приховане затишшя. Зазирання в лукаве майбутнє. Підготовка стрибка в яму заповіді. Плетення зашморгу для власної совісті. Констатація: мене привчили бути рішучим.
Осоко-мамо, жінко небесна, як стерти мені пам’ять про твоє дивоглядне обличчя? Про точений голос, який у вухах моїх вродив достопам’ятні слова ‘ми — сильна вода’?
Я недовго виношував думки про гріх. Острах утрати впевненості в намірі — ось що штовхало мене в спину.
І:
Далі було так:
Народження сумирного вересневого вечора. Ще було світло, коли я повернувся додому. Я зайшов на кухню — там був хаос, із якого можна було зрозуміти, що мати не сама. Я викурив дві цигарки залпом і ввірвався до спальні. Анна була під тим самим чоловіком — я накинувся на нього й сильно жбурнув на підлогу. Він не використовував презерватива. Це означало, ймовірніше всього, Анна була інфікована.
А далі?
Я побіг на кухню, узяв ніж, замотав його ганчіркою, одягнув гумові рукавички і:
коли повернувся до спальні, засадив його прямо в межигруддя того живого п’яного трупа; я затулив йому рота рукою, щоби він не міг кричати, і наніс іще кілька ударів у горло; осока важко розуміла дійсність; я виволік її на середину кімнати, поцілував у губи, узяв на руки, як немовля, і почав кружляти; вона була майже невагомою — наш танець нагадував легкий подув осіннього леготу — так осока гойдає нерухоме сонечко — так човен у морі гойдає власну відтінь — так розіп’ятий бог гойдається на ланцюжкові — так гілляччя гойдає дощову прозорінь краплі; я дивився в її очі й плакав — мені здавалося, що кожна сльоза виходила з ока, як новонароджений із плоті; мама — я казав — мама — я був немовлям, що вимовило перше слово — мама — я здавався собі жалюгідним натяком на людину — мама — я напружував м’язи всього тіла і стримував оглушний крик усередині себе — мама — я був рвійним а у слові мама; я танцював з мамою — а! — і мої ноги були в’юнкими стеблами океанічних водоростей — а! — я танцював з мамою — а! — і мої думки були мертвою рибою; наша цільна тінь плавала стінами — м! — і годинник був центром нашої сцени — а! — плинний вальс загублених у червоній точці на пласкому тілі карти країни зневірених у всьому; ма’, коли я робив тоді спонтанні недужні па, тримаючи тебе на руках, увесь несходимий к о с м о с був нашим химерним глядачем — його оплески розбризкались у нашому диханні нестримним тíканням секундної стрілки; ма’, коли ти прийдеш до мене в одному з оголених снів, розкажи мені про долоні Господа, якому, віддавши кровисту квітку серця, я мушу розповісти:
я поцілував Анну ще раз у губи, потім у чоло й очі, а тоді кинув її ледь притомну на ліжко й кілька разів ударив ножем у тонку шию; її кров цвіркала мені в обличчя, груди — я стримував у собі несамовите волання звіра, виламував руки — потім я ліг коло її мертвого тіла й почав плакати — сльози, злившись із кров’ю, набували кольору фрез — для чого я про це кажу?
я поглянув на годинник: він показував рівно о пів на восьму.
він показував рівно о пів на восьму
о пів на восьму
о пів на восьму
о пів на восьму
осоко!!!
потім:
я узяв ножа і вклав його в долоню трупа чоловіка; тоді забіг до ванної кімнати й прийняв крижаний душ; подивився в дзеркало — побачив порожній погляд чоловіка; закривавлений одяг і рукавички сховав у пакеті — викинув його в сміттєпровід; зробив кілька ковтків горілки; викурив дві з половиною цигарки; кусав нігті; згризав шкіру на пальцях; ходив кухнею; стискав руками скроні; чомусь повторював дитячі віршики; проговорював молитву хрест у руках; експериментував із диханням; чекав, заки повністю стемніє;
зателефонував дев’ять один один — повідомив про подвійне вбивство;
збирався з думками — не дуже виходило; ждав, поки приїдуть; з’їв півлимона; спльовував у вікно; був огидним;
запалив свічку — лив віск на руки; захотів покурити з мамою в під’їзді — зціпив зуби; закурив — затушив об лікоть цигарку; боявся звуків;
дочекався, поки приїхали; зіграв роль — на четвірочку — повірили; був слабкою водою.
Каюсь. Каюсь. Каюсь.
Але не прошу пощади.
Далі була довга пекельна ніч пояснень і раціоналізацій. Я тримався гідно, Господи, у час нагострених знаків питань і віддихів — трупик червоної правди десь так і лежить межи грузькими словами у справі А. Г. і Д. В.! Я заснув зранку після кількох склянок горілки, а коли прокинувся — наді мною стояв чоловік із «розочкою» пляшки. Це був син убитого Д. В. Його очі — страшніші за скляну фігурку в руках — і досі дивляться в мене. Є погляди, які не відведеш порухом зіниць.
