Чаполоч, Ігор Астапенко
Ви так спокійно про це говорите?
Ну... Да, а як я маю говорити? Плакати?
Не знаю. Це не моя справа. Вибачте. Де жив Євген Горко до того, як поселився у Вас?
Він не казав ніколи. Я не знаю.
Чому Ви прийняли його до себе? Закохались?
Нє. Мені треба був мужик у хаті. І я йо’ нашла. Я вже про це сказала.
У Вас були почуття до нього?
Було шось. Але це точно не любов. Підвезіть мене до вікна.
Розкажіть про те, як ви жили спочатку. Було легко?
Да. Поначалу все було добре. Я робила медсестрою в районці, Горко — ше в школі сторожував. Він тоді був більш адекватним, як зараз. У нас даже була якась романтіка. Цвіти там, вино, на ставок їздили. Добре було, словом.
Ви кажете «більш адекватним, як зараз». У чому він був неадекватний останнім часом?
Думаю, тут треба всьо по порядку.
Добре. Розказуйте тоді по порядку.
Ну... По-перше, поначалу він менше пив. Випивав, але трохи там, шоб аж дуже п’яним — я йо’ не бачила. Ми зразу пришли до того, шо ніхто нікого контролювать не буде. Свобода була в нас. Але треба сказать, шо ми не жили як чужі. Наоборот — ми весь час шось разом робили — я даже вже хтіла з ним розписатись.
Чого ж не розписались?
В ньо’ не було документів.
Ви цікавились чому?
Да. Він сказав, шо мені луччє не знати. Я і не допитувалась.
Вам було байдуже до минулого Вашого громадянського чоловіка?
Нє. Я просто про це не задумувалась. Тепер я хочу знати.
Добре. Розкажіть, як було далі.
Сначала ми жили як жили. Як і всі живуть. Він собі шось там на кухні робив весь час — шось записував у зошити, читав багато, музику слухав. По дому робив шось. До Йосипа заходив частенько. А я тут — в комнаті. Ми друг друга не трогали. А так вроді й нема шо згадати більш з того періоду.
Він був агресивним до Вас тоді?
Нє. Тоді всьо було спокійно більш-менш. Але потім началось уже. Він став іногда кричати на мене. Це був тривожний сігнал.
Руку піднімав?
Нє. Замахувався пару раз, але то вже після того, як я каляскою стала. Він мене так і називав — каляска.
Вибачте, що питаю, але чи виявляв він фізичну агресію під час сексу?
Ну... Іногда він був трохи грубим, але це ж секс. Усі таким грішать.
Вас це не насторожувало?
Тоді нє. Зараз я вже понімаю, шо він тіран. Тільки одне понять не можу: як він так умів маскіруватись? А мо’, я, дурна, просто не бачила поначалу це всьо.
Що помінялось потім?
Не знаю, як сказать. Ну... холонути ми стали один до одного. Причьом якось в один час. І це не було неожиданно. Ми як будто зразу були готові до того, шо будем просто сожитєлями. Так і случилось. Я думаю, це нормально. І ми жили б так дуже довго, якби Горко не став міняться. Він якийсь нестабільний.
Я знаю, Вам неприємно про це говорити, але розкажіть про Вашу травму. Наскільки те, що Ви перемістились на візок, вплинуло на ваші стосунки з Горком?
Мене збила машина. Це було зранку в неділю. Я ішла на остановку, хтіла поїхати на базар за продуктами. Горко всю ніч пив з якимсь вчителем англійського, він якраз вертався додому, коли мене збили. Я цього не помню, бо я була не в сознанії, але люди з «лісової» казали, шо він був добре випивший і дуже побив того водітєля.
Ви подавали заяву до суду?
На водітєля?
Так.
Нє. Горко хтів був, але яка вже разніца, коли в мене одняло ноги. Я — інвалід. Я вже змирилась. Заяви вже не поможуть.
Ви довго лежали в лікарні?
Да. Почті три місяці.
Горко часто до Вас приходив?
Був, мо’, разів три-чотири.
За три місяці?
Да. Я йо’ не просила приходити.
Мені сказали, Ви частково втратили пам’ять. Це правда?
Тут тоже всьо по порядку. Коли я лежала в больніці, до мене приходив псіхіатр, бо в мене було сотрясєніє. Якийсь час я справді не могла шось вспомнити, але це було недовго. Доктора звали Григорій Михайлович, Горко називав йо’ ігриком, я підігрувала — «ґреґ батькович» казала. Вот. А тоді пам’ять стабілізірувалась. Ногам, як бачте, уже всьо. До колін нічьо не чуствую. З доктором ми дуже багато говорили, він мені реально поміг тоді. Горко відвернувся якось. То ми з цим ігриком — ахах! — можна сказати, рідними стали. Ну... і шось у нас намалювалося з ним.
Стосунки?
Да.
Вибачте, але наскільки повноцінні стосунки?
Якшо ви про секс, то да. Ми спали. І зараз спим. Не дивіться, шо я інвалід. Ми тоже занімаємось цим. Горко не знав про нас. Горко в принципі почті нічьо не знав.
Що Ви маєте на увазі?
У нас із доктором свій план був. Григорій зразу побачив, шо в Горка є проблєми з психікою. Він рішив провести експеримент, в якому я мала прикинутись больною. За задумкою я мала сказати Горку, шо багато чого не помню, а він мав би помогти мені всьо згадати. Тоість розказати від себе.
Але для чого?
Для того, шоб доктор міг понять його психіку. Він би сам ніколи не визнав, шо в нього з цим проблєми. А він ставав уже незносним. Різко якось міняться став. Мо’, це алкоголь його так міняє. На кришу чьось лазить начав — сидів там без толку, буває, і роздітий. І страшно, шо ніколи не знаєш, шо в ньо’ там в голові. То він веселий, то кричить — аж очі красні — то шось говорить до себе. А главне, шо ніколи не скажеш, шо в ньо’ шось не так з головою, поки не поживеш з ним.
То чому Ви терпіли це?
У мене нема нікого. А Горко, як-не-як, мені і їсти готував, і розказував весь час шось. Не давав мені вмерти. Іногда він даже був романтичним. А кому треба сьодні одинока інвалідка?
Григорію Михайловичу?
В ньо’ жінка. Діти. Він їх не кине раді мене. А в Горка мотивація хоть була.
Яка?
Криша над головою. Він це добре понімав.
То чого пішов?
Не знаю. Мені
