Iнститутка - Марко Вовчок

VIII

Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.

Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, — засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.

Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплiтаю коси — не так! Знов розплiтую та заплiтаю, — знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, - чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!

Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на неї, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, — дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь — дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у ротi чорно.

— Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!

А панночку вмовляє:

— Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.

— А тобi, ледащице (знов свариться на мене), — а тобi буде!..

Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, — так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.

Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:

— Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?

IX

Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.

Лежу сама, — усi на панщинi, — лежу та все собi думаю:

"Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"

У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе сама-самiсiнька iз своїми думками — як у свiтi жити! Рада, було — боже мiй, як рада! — коли зашумить садок, стемнiє свiт i загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:

Зiйди, зiйди, сонечко,

На попове полечко,

На бабине зiллячко,

На наше подвiр'ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.

Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать — хiба який зiтхне важко або заспiває сумної, сумної стиха…

Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.

— Устино! Голубко!

— А що там у вас дiється, сестрице? — спитаю її.

— Хоч не питай, Устино, — лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!

— Про мене нiчого?

— Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Х

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.

— Iди, иди, хутенько иди, Усте!

— Куди йти?

— До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!

— Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!

— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!

Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.

— Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) — панночка бiжить до старої: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, - молодий вiк iзгадала!

XI

Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить попташиному, привiтна, люба — i що то? — не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з кутка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.

— Которий-то з них попадеться? — говоримо, було, дiвчата… —