Iнститутка - Марко Вовчок

— Ох, менi лишечко! Годино моя! — зажурилась хазяйка.

Дядько тiльки вуса покрутнув.

— А стара? — питаю.

— Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там панi казала.

— Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: "Через твiй, — каже, — розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?" — се все панi; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.

Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку горiлки i поставив на столi.

— Вип'ємо, — каже, — по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови!

А дядько:

— Що се, — каже, — за горiлка? Лучче води напитись, як такої горiлки!

— Коли хто схоче, то нап'ється й води, — озвавсь Назар.

— Горiлочка, здається, добра, — каже хазяйка.

— Бодай тому шинкаревi таке життя добре! — одгримнувсь дядько. А проте випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.

Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:

— Що ж ви так її гудите?

— Не твоє дiло, бабо! — гукнув дядько. — Для приятелiв п'ємо всяку.

— Та на здоров'ячко ж!

— Знайте нашу московську добрiсть! — додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:

— Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували — i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, — на всiх розкошах!

А стара тодi до його:

— А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?

— З кантонiстiв! — одказав похмуро москаль. — 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.

— А матуся ваша?

— Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?

— Отакеньки i я тепер безрiдна! — каже хазяйка хлипаючи.

— Iще й вона мiж люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! — мовляв (до Назара)… — Так, брате! Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип'ємо до дна, бо на днi молодiї днi!

А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i горiлку п'є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.

— Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! — каже Назар. — Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту: п'ять карбованцiв. Поживай здоров!

— Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.

— Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi — братерськi: ними не зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з собаками не пiймають.

Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.

XLVI

Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, — нiкого не боюся; робитиму чи нi, — нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.

Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!

— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!

Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вiльнi.

— Так, так! — кажу, — так, мiн голубе!

А серце моє болить, сльози ринуть.

Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр'ї пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.

— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.

— Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!

— Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла… тут i вмру, моя дитино.

— Та до смертi терпiтимете?

— I терпiтиму, пташко.

Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко…

XLVII

Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.

— Не суши себе слiзьми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, — зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки — i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мої. "Це лихо дочасне, не вiчне!" — думаю.

То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!